Сергій ЩАВІНСЬКІЙ: «Хочу, щоби кожна гра була яскравішою за попередню!» 

Граючий тренер ВК «МХП-Вінниця» вірить, що його команда спроможна боротися навіть за чемпіонство


Ще три тури тому ВК «МХП-Вінниця» посідав у турнірній таблиці другу сходинку і фактично підпирав лідируючий «Локомотив». Однак далі, зустрічаючись з дуже сильними конкурентами, образно кажучи, іспит на стійкість витримав далеко не найкращим чином: «Локомотив» - 0:3 і 2:3, «Барком-Кажани» - 0:3 і 1:3 та «Серце Поділля» - 2:3 і 3:2. Таким чином, за два тури до завершення першого етапу національної першості вінничани відкотилися на п’яту сходинку, і два домашніх поєдинки з «Новатором» (9-10 березня) мають величезне значення. Поразки в них можуть коштувати дуже дорого.

Втім, настрій у вінницьких волейболістів оптимістичний. Зокрема й у граючого тренера, досвідченішого зв’язуючого Сергія Щавінського. Особисто він не сумнівається, що заключні матчі «МХП-Вінниця» обов’язково відіграє добре. Проте наша розмова почалася не з цього моменту, а із згадування перших кроків відомого майстра у, так би мовити, дорослому волейболі…  


 

- Сергію, чи пам′ятаєте ви свій перший матч у Суперлізі? Коли це було і як ви тоді зіграли?

- О, дуже давно це було (посміхається)! Тоді я ще грав у Тернополі, в команді «Надзбруччя». Це щодо мого першого матчу. Але куди більше мені запам’ятався весь сезон 1998-1999 років, який я провів у складі СК ВПС (Вінниця) під керівництвом Миколи Божемського. Наша команда тоді сенсаційно стала бронзовим призером чемпіонату України, і ми здобули звання майстрів спорту. Це найяскравіші спогади. Уявіть – двадцять років тому зібралася команда юнаків, серед яких не було відомих гравців. А ми взяли, та виграли третє місце! При цьому, правду кажучи, могли зіграти ще сильніше. Тож найкращі свої моменти я згадую саме тут.

А в «Надзбруччі» я наче й грав, але по факту замість мене діяв Віталій Осипов. Команда складалася з більш вікових гравців, а я, як молодий, в основному сидів на лаві запасних. Що ж стосується СК ВПС, то тут я був задіяний уже як основний зв’язуючий  гравець. Хлопці мене гарно прийняли до свого колективу. Ми згрупувалися і зробили тоді все від нас залежне, тому і отримали такий результат. Саме з цього міста, можна сказати, все й почалося…

- Які події, протягом своєї кар’єри, ви вважаєте найважливішими?

- Найважливішим було те, що я потрапив до збірної України і поїхав на чемпіонат світу. Це стало величезним поштовхом, котрий мені запам’ятався на все життя. Бо, якось обмірковуючи, зрозумів: не було б тієї поїздки – могло не бути і мене як волейболіста. А так мене взяли до збірної – я побачив, як люди грають, куди потрібно рости, чого можна досягти... І цей потужний стимул став вирішальним у моїй подальшій кар’єрі. Тоді закрутилося… З Вінниці я потрапив до Харкова, де все робилося задля того, щоби місцевий «Локомотив» у подальшому перетворився на суперклуб. Спочатку ставили завдання виграти європейський Кубок топ-команд, а коли у сезоні 2003-2004 років нам це вдалося, вимагали якомога краще зіграти в Лізі чемпіонів. Там ми боролися із найсильнішими клубами континенту. І гідно боролися! Тож це і є важливими  моментами…

- Чи був такий матч, в якому ви справді могли би пишатися своєю грою?

- На це питання мені важко відповісти. Тому що на кожну гру виходиш і намагаєшся зробити максимум від тебе залежного, аби вийти з зали переможцем. Виходячи на майданчик, хочеш себе проявити так, щоби гра, завдяки тобі, була яскрава та краща за попередню. Можливо, саме для цього я досі граю у волейбол. Бо якби зупинився і сказав: «Досить, мій кращий матч вже позаду!», - тоді навіщо грати? А так я доводжу, в першу чергу собі, що ще можу допомогти своїй команді виграти в того чи іншого суперника. Це чудовий стимул!

Ну, а якщо вже дуже в це заглиблюватися, то такою грою, котрою пишаюся,  була фінальна частина Кубка топ-команд 2004 року, яка проходила в Австрії. Тоді у вирішальному поєдинку ми перемогли команду господарів, а я отримав  нагороду «Кращий зв’язуючий гравець Європи». Три роки «Локомотив» йшов до цього успіху! Спочатку доходили до фіналу, далі ставали там четвертими, потім другими, і лише за третім разом – переможцями…

Та й поєдинки проти найкращих збірних Європи – це щось! Вийти у 22-річному віці та зіграти проти таких грандів, як Італія, Росія чи Нідерланди – це згадка на все життя!

- Нещодавно вам виповнилося вже 45. Як воно - виходити на майданчик у такому віці?

- Ну, звісно, важче, ніж у молодому віці, бо молодий організм відновлюється набагато швидше. Мені доводиться більше тримати себе в якихось рамках, «режимити». Та якщо працювати щодня на рівні молодими гравцями, не пропускаючи тренування, то не так воно вже й важко. Це якщо б, наприклад, взяти російську Суперлігу, то там би я точно відстав. А в Україні, думаю, можна гідно пограти ще не рік і не два. Аби здоров’я дозволяло!

- Сергію, якщо абстрагуватися від волейболу, то яке ваше найбільше досягнення у повсякденному житті?

- Тут відповідь однозначна – це моя сім’я!

- Тоді поговоримо про сім’ю. Ваша дружина і донька весь час були змушені переїжджати за вами з міста у місто, з країни в країну. Чи важко їм це давалося?

- Думаю, що це питання більше до дружини, ніж до мене. Але мені, можна сказати, однозначно пощастило. Бо дружина завжди мудро сприймала всі переїзди, розуміючи, що це невід’ємна частина моєї роботи. І в Казахстані ми були разом, і в Ізраїлі, і в Україні також (дружина сама родом з Росії). Донька теж звикла до динамічного життя. Ще у тримісячному віці вона вперше подорожувала з Білорусі на відстань 700 км. І так всюди дружина з донькою поруч, підтримують та надихають мене.

- У різних містах ви жили, багато чого бачили... А як вам Вінниця? Чи комфортно себе почуваєте тут?

- Місто мені дуже подобається. Тут тихо і затишно. Подобається і керівництво клубу «МХП-Вінниця», адже воно лояльно в тому, що нам з Васіфом Талибовим потрібна свобода для роботи. Результати роботи вимагають – і це зрозуміло, але в тренувальний процес не втручаються. Ми же намагаємося будь-що виконати всі зобов’язання, які на нас покладено. А як воно буде –   покаже кінцевий результат.

- І все ж, чи готова «МХП-Вінниця» в цьому сезоні боротися за чемпіонський титул?

- Таке завдання перед нами поставлено. Але все залежить від того, як зіграємо. Явного лідера у нашій команді немає. Тож якщо хлопці зберуться і зіграють так, як нещодавно кілька партій проти «Локомотива» чи «Баркома-Кажани», то шанси є. Головне – це грати всією командою. Думаю, й самі хлопці хочуть довести, що не дарма перше коло ми лідирували у турнірній таблиці. Його справді пройшли на «ура». А ось чому не все виходить зараз? Складне питання. Десь, можливо, є наші тренерські прорахунки, а десь і гравці знизили до себе вимоги на тренуваннях. Проте, все в наших руках!

Втім, не треба забувати, що й інші клуби ставлять перед своїми гравцями високі завдання. Те ж саме «Серце Поділля», де багато волейболістів хочуть здобути звання «Майстер спорту», і саме зараз мають свій «зоряний час» його отримати. Хмельницький «Новатор», знову ж, дуже багато гравців з початку сезону змінив, і зрештою підібрав, на мою думку, досить пристойний склад, аби націлюватися на чемпіонство. Фінансові можливості дозволяють. А у нас таких можливостей на даний час, на превеликий жаль, немає. Так що будемо боротися тими виконавцями, хто є, і намагатися будь-що демонструвати гідну гру. В першу чергу, для себе і для наших уболівальників. Основне наразі – відіграти якнайкраще поєдинки, що залишилися на першому етапі, аби посісти вище місце у турнірній таблиці. Від цього буде залежати, на яких суперників ми натрапимо у плей-офф. А далі все проаналізуємо і, з новими силами та натхненням, боротимемося за місце на п’єдесталі!

Прес-служба ФВУ

(Велика подяка за допомогу в цьому інтерв’ю відповідальному секретарю Федерації волейболу Вінницької області Світлані Ткачук!)