Олег ПЛОТНИЦЬКИЙ: «В Італії мене називають Калашніковим» 

У другій частині інтерв’ю прес-службі ФВУ капітан збірної України розповів, як він освоївся в італійському клубі «Монца»

(Першу частину інтерв'ю можна прочитати за цим посиланням - http://fvu.in.ua/interview/553-oleh-plotnytskyy-vzhe-chotyry-roky-ya-praktychno-bez-vidpustky)


У листопаді 2017-го волейбольну громадськість нашої країни сколихнула новина про те, що найперспективніший на сьогодні український гравець переходить до італійського клубу «Gi Group Monza». Так, почавши сезон у складі 17-разового чемпіона України, Олег Плотницький закінчив його в п’ятій команді Серії А. При цьому внесок українця у вихід «Монци» до плей-офф, а разом з тим і завоювання путівки в єврокубок, виявився досить вагомим. У цілому, з листопада по травень, він провів за італійський клуб 23 матчі, заробив 257 очок (36 ейсів, ефективність атаки 47,9%). Тому не дивно, що «Монца» охоче продовжила з ним контракт ще на два роки...


П’ЯТНАДЦЯТЬ ПІЦЦ – ТРАДИЦІЯ! 

- Знаєте, на якому із турнірів на вас вперше звернули увагу італійські селекціонери, або, може, це сталося, коли восени минулого року ви з «Локомотивом» всуху виграли у своїх майбутніх одноклубників із «Монци» на Кубку мера Кросно?

- Я думаю, що в Кросно. Після першої гри мені і польський клуб пропонував контракт, але там було все складно. Італійці ж почекали початку сезону, і після невдалого старту вирішили підсилити склад. Зробили ставку на мене - ніби не прогадали.

- Якби в той момент, як ви дізналися, що вами цікавиться клуб Серії А, була включена відеокамера - яку реакцію вболівальники побачили б?

- Я до таких речей ставлюся стримано. Поки не поставив свого підпису в контракті і поки всі сторони його не погодили, нікому нічого не розповідав. Максимум двом людям, яким я повністю довіряю і які, впевнений, будуть мовчати до останнього. Навіть батьки дізналися тільки за три-чотири дні до мого від’їзду до Італії. Тому реакція у мене була досить спокійна. Якщо ти чогось дуже хочеш, то коли це станеться - лише питання часу. Так, у моєму випадку це сталося несподівано. Я налаштовувався на повноцінний сезон у «Локомотиві». Але коли надходить така пропозиція, багато часу на роздуми не потрібно.

- Новина про те, що ви стали гравцем «Монци», з’явилася на офіційному сайті клубу 23 листопада 2017 року, а вже за три дні ви вийшли на майданчик у матчі Серії А проти «Верони». Пам’ятайте свої відчуття?

- Я пам’ятаю навіть свій перший забитий м’яч: це було хвилююче. Мене випустили на майданчик, мені хотілося добре почати. Я так переживав, що в момент стрибка у мене навіть ноги трохи підкосилися, і тіло ніби не моє стало. Але я забив той м’яч, і далі було вже легше. Мені дали зіграти приблизно полпартіі, я подав ейс, пару очок набрав - це було непогано для початку. Мене кинули в бій, перевірили - і я сам відчув, що здатний гідно грати в італійському чемпіонаті і досягати там успіхів.

- Не минуло й місяця після дебюту, як ви отримали свою першу нагороду MVP в Серії А за матч проти «Равенни». У Монці є традиції відзначати з командою такі індивідуальні призи?

- Так, наступного тижня, у вівторок або четвер, ти повинен купити піццу. Точніше, п’ятнадцять піцц. Після тренування усі разом сідають і їдять. Команда допомагає тобі на майданчику, ти потім її годуєш - ось така традиція. І так щоразу, коли отримуєш MVP. Неважливо - перша це для тебе нагорода, п’ята або десята.

- До речі, до того як опинилися в Італії, піццу і пасту ви як часто їли?

- Хіба що коли з батьками або друзями зустрічався в якихось закладах, а це було нечасто. В Італії ж мене від макаронів уже нудити почало. І тут, уявіть, приїжджаю я в Україну. Друг мене зустрічає, ми йдемо до нього додому. Він запитує: «Будеш їсти?» Я кажу: «Звичайно, буду!». А він ставить переді мною тарілку з макаронами! Я хотів просто встати і вийти: «Серйозно, друг? Я тільки приїхав з Італії. І ти пропонуєш мені макарони?! Ну, ти - красунчик»...

Взагалі, я не особливо перебірливий в їжі - поїв, звичайно. Насправді смачно було, але ситуація, погодьтеся, смішна.


ІТАЛІЙЦЯМ ВАЖКО ДАЄТЬСЯ ІМ’Я ОЛЕГ 

- У «Монці» тренувальний процес і вимоги до вас, як до гравця, сильно відрізняються від того, до чого ви звикли в «Локомотиві»?

- Складно порівнювати український чемпіонат з італійським - поки ми дуже сильно відстаємо. Там набагато більше можливостей і техніки, щоби відпрацьовувати окремі елементи в грі - той же блок або прийом. Є навіть вправи на концентрацію. Ти стоїш і дивишся в якусь одну точку, рахуєш цифри або кольори. Спочатку я сміявся над цим. Але це реально працює! Не відразу, але через два-три місяці тобі стає легше фокусуватися на майданчику в певні моменти, коли потрібно зіграти максимально відповідально.

- А в якому режимі проходили тренування в «Монці»?

- Вранці ми тренувалися не більше півтори години - це міг бути тренажерний зал або відпрацювання подачі й прийому. Нам давали певні завдання: наприклад, треба було подати три рази в одну точку, три - в іншу, з певною силою і швидкістю. Вечірнє тренування зазвичай тривало дві години, максимум доходило до 2.45. Але це тільки тоді, коли був великий проміжок між іграми.

- Фізичні навантаження були більшими чи меншими за ті, до яких ви звикли в чемпіонаті України?

- Перші два з половиною місяці після тренуваннь я говорив: «Ми дійсно закінчили, треба йти додому? Я можу ще грати». Напевно, це з тієї причини, що спочатку мені все було дуже цікаво. Я став відчувати втому вже ближче до кінця чемпіонату. Якщо перші два місяці мені давали грати трохи, то останні три я все частіше потрапляв до складу, а матчі у нас проходили буквально кожні три-чотири дні. По-суті, не встигали навіть тренуватися.

- У «Монці» колектив інтернаціональний: тренер - іспанець, легіонери з Чехії, Німеччини, США, Канади і навіть Нігерії. З ким ви найбільше спілкуєтесь?

- З чехом і нігерійцем - він, до речі, дуже веселий хлопець. Взагалі, нігерієць грає у вищій лізі, але коли хтось із першого складу хворів або отримував травму, його підключали. У нас своя міні-команда, так би мовити. Ми багато часу проводимо разом.

- Одноклубники звертаються до вас на ім’я або вже прізвисько встигли отримати?

- В Італії мене стали називати Калашніковим. (Посміхається). А взагалі в клубі до мене звертаються по імені, тільки говорять Оле. Олег їм чомусь складно вимовити. Ми з Джава, дозвольте - я так буду його називати, а то мені якось незвично говорити Донован Джаворонок, звертаємося один до одного на чеський манер - Братко. Мартінса (вищезгаданий нігерійський легіонер «Монци» Мартінс Арасомван - Прим. Авт.) називаємо так само, але тільки через букву «ч», тобто Брачком. По-перше, він «чорний». Тільки не подумайте нічого поганого - ми не расисти! А, по-друге, він сам спочатку не міг вимовити Братко.

- Мова спілкування в команді англійська, італійська чи універсальна?

- На тренуваннях все пояснюють на італійській мові. Спочатку мені ще перекладали англійською, плюс - допомагає Джава. Він теж італійську знає.


ВПЕРШЕ В ЖИТТІ ВІДЗНАЧАВ ЗАКІНЧЕННЯ СЕЗОНУ БЕЗ МЕДАЛЕЙ 

- Як команда відзначала п’яте місце і вихід в єврокубки?

- Це було дуже круто! Я, напевно, вперше в житті так відзначав з командою закінчення сезону без медалей. Просто п’яте місце дуже високе для «Монци». Плюс - ми потрапили в єврокубки, що було нашою головною метою. Відразу після гри, прямо в спортивній формі (шорти, футболка, кросівки), ми поїхали в ресторан: тренери, менеджери, лікарі... Там нам накрили величезний банкетний стіл, і ми десь до п’ятої ранку сиділи.

- Вирішальний матч плей-офф проти «Падуї», який «Монца» виграла з рахунком - 3:2 (21:25, 25:21, 25:18, 23:25 15:10), був найскладнішим для вас за ту частину сезону, що ви провели в чемпіонаті Італії?

- Однозначно! При тому, що по ходу сезону ми дуже добре грали з «Падуєю». Проводили з нею й товариські зустрічі, тож відмінно знали цю команду,. Однак через те, що гра була тільки одна, це виявилося дуже складно. Ми подолали великий шлях, перемогли хороші команди в плей-офф, залишалося викластися в останній раз, але ми дуже сильно втомилися. Щоправда, втому відчували і наші суперники - в цьому плані ми були в рівних умовах. «Падуя» мала певну перевагу, тому що поєдинок проходив на її майданчику. Мені здається, якби ми зустрілися у нас вдома, то перемога далася б нам трохи легше, може 3:1. У три партії не виграли б точно, тому що це фінальний матч, нехай на кону і було лише п’яте місце.

- Судячи з ваших постів у соцмережах, граючи в плей-офф за «Монцу», ви встигали стежити і за тим, як розвивалися події в дуелі «Локомотива» з «Барком-Кажанів» в чемпіонаті України. Як вважаєте, шанс захистити чемпіонський титул ваші колишні одноклубники втратили в п’ятій грі чи, все ж на самому початку, коли програли вдома?

- Я подивився чотири матчі фінальної серії, п’ятий вирішальний не зміг, тому що він був в той же день і в той же час, що і гра «Монци». Сто відсотків шанс було втрачено в ньому. Я багато спілкувався з гравцями, дізнавався, який їхній стан, як проходять тренування, яка взагалі обстановка в команді. Третю і четверту гру хлопці провели дуже добре, діяли розкуто. «Барком» такого не очікував. У Львові усі вже готові були повісити «кажанам» медалі на шию. А «Локомотив» такий клуб, який так просто ніколи не здається. Але в п’ятій грі вийшла зворотня ситуація: вже він був у себе вдома, тиск на нього був сильніший, ніж на «Барком». Хлопці розуміли, що зобов’язані виграти - це їм десь і завадило. Якби вони грали так само розкуто, як у Львові, якби так само кайфували від гри, думаю, справа б не обмежилася чотирма партіями. А п’ята - це вже лотерея. Я дуже переживав за «Локомотив». Мені хотілося, щоби він зробив камбек і виграв. Але, як кажуть, кожній історії коли-небудь приходить кінець, і її потрібно буде писати знову.

- А як гадаєте, хто б переміг (по децибелам), якби на трибунах зустрілися фанати «Монци» і «Локомотива»?

- Сто відсотків - фанати «Локомотива»! Тому що вони настільки відчайдушні, що, не сумніваюся, перекричали б італійців. У Монці на ігри зазвичай ходить тисячі дві, двічі збирався повний зал - це чотири з половиною. У кожної команди є свій фан-сектор, можна сказати, ультрас. У «Монци» він не найбільший, але чоловік п’ятдесят збирається. З піснями, барабанами - все як годиться ...

- Після закінчення цього сезону на тренерському містку «Монци» відбулися зміни: на місце іспанця Мігеля Анхеля Фаласка прийшов Фабіо Солі, який цьогоріч виграв Кубок виклику з «Равенною». Свій контракт ви перепідписали ще на два сезони до або після того, як про це стало відомо?

- Контракт перепідписав до, тоді ніхто не знав - чи залишиться Фаласка. Президент клубу в результаті вирішила, що він буде тренувати жіночу команду, яка також посіла п’яте місце і виборола право грати в єврокубках. Фаласка продовжить працювати в тому ж залі, тож, думаю, ми все одно будемо далі досить близько спілкуватися. Щодо Фабіо Солі, то мені небагато про нього відомо. Я спілкувався з діагональним збірної Австрії, який торік грав за «Равенну». За його словами, це дуже хороший тренер, із ним комфортно працювати. Та й той факт, що команда під його керівництвом виграла Кубок виклику, вже багато про що говорить. 

- Чи були у вас пропозиції від інших клубів?

- Я поки не хочу розглядати інші пропозиції. У будь-якому випадку вони будуть від клубів або вище, або нижче рівнем. «Монца» - це міцний середняк, у якого є свої завдання і в якому, я знаю, що буду затребуваний і зможу грати. Плюс тут хороший колектив і відмінна організація: зал, проживання, харчування - все робиться для гравців. Тож поки інші пропозиції мій агент відхиляє. Треба більше «обкататися» в чемпіонаті Італії. Я провів там лише п’ять місяців. Гадаю, наступного сезону мені буде вже складніше показувати такий рівень гри, як у цьому. Чемпіонат посилюється, приїжджають зірки світового волейболу, загалом, грати буде ще цікавіше.


ЗНАЄТЕ, ЩО БУДЕ, ЯКЩО СКАЖУ, ЩО МОЄ СЕРЦЕ ВІЛЬНЕ?

- Цей сезон ви відіграли під 17-м номером. Залишите його або все ж спробуєте відвоювати у Давіде Брунетті свій улюблений п’ятий, який був у вас в «Локомотиві», і зараз - у збірній України?

- П’ятий номер в «Монці» вже вільний. І я став перед дилемою: що мені робити? Схиляюся до того, щоби в збірній грати під п’ятим, а в клубі залишитися під сімнадцятим. Для мене це теж символічне число.

- І в чому ж його символізм, якщо не секрет?

- Тут ціла історія, досить довга, як для номера. (Посміхається). Якщо хочете, розповім. Я завжди грав під першим номером у пляжному волейболі. Там їх всього два, але мені другий ніколи не подобався. Мій тато все своє життя грав під сьомим номером. А якщо скласти мою цифру один і татову сім, і розділити на два, то вийде чотири - номер, під яким грала моя мама. 

- Схоже, в школі у вас із математикою все було гаразд?

- Не дуже, якщо чесно. Але до десяти рахувати, додавати і ділити вмію. (Сміється).

- В Італії в плані побуту ви освоїлися так само швидко, як і на майданчику? Чи з’явилися у вас улюблені місця в Монці?

- З побутом все нормально, хоча італійською знаю всього кілька фраз: привіт, як справи, бувай, ну й ще якісь погані слова. Часто з командою збираємося разом за вечерею: були в німецькому ресторані, в китайському, окрім, зрозуміло, італійських. Монца - маленьке місто, але там проходить Формула 1. А ще є гарний парк із будинком, де колись жив принц. Зараз там внизу ресторан, вгорі екскурсії проводять. У парку є великий зелений луг, туди люди приходять у вихідні. Лежать, відпочивають, спілкуються, грають у волейбол, бадмінтон або футбол, а діти просто бігають.

- І ви теж на цьому лузі помічені були?

- Я був в парку, коли мама і сестра приїздили. Та й з хлопцями ми туди час від часу ходимо. У будні там дуже тихо, пташки співають, повітря свіже, травичка зелена, сонце світить ... Лежиш, насолоджуєшся - все ідеально!

- Наскільки нам відомо, ваші близькі встигли побувати на іграх «Монци». Які у них залишилися враження?

- Мама була на матчі проти «Трентіно», ми перемогли - 3:2. Я добре зіграв. Їй все дуже сподобалося, навіть те, як ми на тренуваннях працюємо. Щоправда, погуляти вдалося зовсім трішки, і тільки в Монці. Італію подивитися не було можливості. Але ми провели час разом, а це - головне. Також тиждень гостювала у мене сестра з чоловіком і племінником, вони попали на гру плей-офф проти «П’яченци», яку ми виграли з рахунком - 3:1. Щодо розваг, то сходили в аквапарк - все було для племінника. Я дуже старався, щоби він залишився задоволений.

- Якщо вже пішла така романтика, дозвольте поцікавитися, чи вільне серце самого завидного волейбольного нареченого України або його вже підкорила якась красуня з Італії?

- Ви знаєте, що може бути, якщо ви напишете, що моє серце вільне? (Сміється). Насправді воно і вільне, і не зовсім: є симпатії. Але мені здається, що коли ти справді прагнеш чогось досягти, то повинен боротися за це до кінця: будь то місце, робота, нагорода чи людина. Тож, гадаю, у кожного є шанс...

Прес-служба ФВУ