Михайло МЕЛЬНИК:  «З дитинства волів скрізь добиватися правди і порядку!»

Сьогодні президент ФВУ приймає поздоровлення із 60-річним ювілеєм 

 

Скажи хто якихось п'ять років тому, що незабаром Україна стане одним із господарів волейбольного чемпіонату Європи - певно, той бідолаха на свою адресу не скоро позбувся би іронічних коментарів та навіть образливих пропозицій терміново звернутися до психіатра. І справді, у той час подібне здавалося чимось відверто фантастичним. Але, хоч як парадоксально, сьогодні ми вже говоримо про це як про буденну реальність. Як і про те, зокрема, що саме нашій країні охоче надали право проводити також етапи престижної «Золотої Євроліги», і до неї залюбки приїжджає президент Європейської конфедерації волейболу Алєксандар Борічіч. Залюбки, оскільки президент нашої національної Федерації Михайло Мельник є для нього не просто поважною та авторитетною людиною, але й одним із найкращих друзів. Погодьтеся - статус дорогого вартий! 

…Взагалі ж, наш сьогоднішній ювіляр ніби втілив у собі слова однієї відомої пісні: «Я знаю точно: невозможное – возможно!» Адже на його життєвому шляху траплялося чимало тих самих «невозможное», але він вперто доводив інше, щоразу майстерно відкидаючи префікс «не». Саме під таким гаслом продовжує працювати й нині, очолюючи Федерацію волейболу України. І кардинальні зміни на краще в її діяльності є очевидними...  

Ця наша розмова з Михайлом Григоровичем сталася не вчора і не сьогодні, але, безсумнівно, вона багато в чому прояснює загадку, чому за такий невеличкий час роботи йому та його команді вдалося створити в українському волейболі дивовижні позитивні метаморфози. Відповідно, актуально знову звернутися до її подробиць...


 

 

– Михайле Григоровичу, вас добре знають як одного з найкращих арбітрів за всі роки Незалежності України, добре відомі й усі ваші досягнення на посаді президента ФВУ. А ось як ви взагалі пов’язали своє життя з волейболом – досі є таємницею…

 

- Таємниці нема, хоча, відверто кажучи, розповідати особливо нічого, оскільки мої досягнення саме як волейболіста є досить скромними. Народився я у глухому селі, де не було жодного спортивного залу. Його побудували пізніше, тож мені щиро шкода, що не за час моїх дитячих років. Але ще більше жаль, що він пустує нині – ми би там точно днювали й ночували! А тоді у волейбол можна було грати лише на спортмайданчику біля школи, що я з однолітками охоче й робив, при цьому іноді прогулюючи уроки. Нам за це влітало, однак любов до волейболу не відбивало.

 

Імпонувало й те, що з нами охоче грав учитель фізики. Точніше, грав – то гучно сказано, бо грати він не вмів абсолютно, але його присутність надавала нам наснаги. Це зараз ставлення до вчителя з боку учнів нерідко може бути навіть зневажливим, а в ті роки ми дивилися на нього, вибачте, наче на священну корову. Тому заняття поруч із ним здавалися нам чимось значущим, солідним та навіть почесним.

 

Втім, то все одно був, скоріше, не волейбол, а така собі забава. Бо, зокрема, я не мав належної спортивної форми, адже виріс без батька, а в моїй сім’ї було аж п’ятеро дітей. Іноді їсти не мали що – яка там форма… Втім, на футбольному полі я пропадав постійно, але й про волейбольне не забував ніколи. Навіть по вихідних днях, коли біля майданчику створювалася справжня черга. Спочатку досхочу награвалися дорослі, потім – молодь, а до нас, шкетів, черга доходила останньою, вже під вечір. Натомість, ніхто не філонив, збиралися і грали постійно…

 

Коли ж після восьмого класу поступив до Коломийського педагогічного училища, то там уже був маленький зал. Без душової, з невеличкою роздягальнею, проте грати можна було. І ми грали. Стимулювало й те, що в тому залі збиралася команда водіїв – АТП, а там були такі дядьки, що ого-го! Тобто, то вже був якійсь рівень, і ми щиро раділи, коли вони запрошували пограти разом. У мене, певно, щось таки виходило, оскільки з третього курсу я почав грати і за збірну училища, котра виступала у першості міста та області серед навчальних закладів. Вона складалася переважно з викладачів, а студентів було лише двоє. Один із них – я…

 

Відверто кажучи, саме в ті роки у мене виникла серйозна зацікавленість суддівською справою. Чому? Бо в мене, як казали дорослі й друзі, завжди було особливий потяг до справедливості. У дитячі роки я мріяв стати слідчим чи кимось із правоохоронних органів – волів скрізь добиватися правди і порядку. Коли транслювали футбольні матчі, то в нас усе село збиралося у двох хатах, де були телевізори і, як водиться, щиро роздавали «поради» гравцям і суддям. Коли мова йшла про арбітрів, мене це завжди дратувало: мовляв, їм-то за що дістається – вони ж на полі для того, щоби все відбувалося згідно правил! І вже тоді відвідували думки: коли я був би суддею – про мене точно поганого не говорили…  

 

…Волейбольну діяльність продовжив уже після служби в армії, коли поступив до івано-франківського педінституту ім. Василя Стефаника і паралельно навчався у Коледжі фізичного виховання, який закінчив з відзнакою. Там грав за волейбольні збірні, отримав перший розряд, і на тому – все! Кар’єра моя як гравця скінчилася…

 

– Але що ж було далі?

 

– А далі я став викладачем спортивних ігор і тренером чоловічої волейбольної команди Коледжу фізичного виховання Івано-Франківська. До речі, ця команда нині виступає у чемпіонаті першої ліги. Тоді ж ми грали на першість міста та області, а одного разу навіть стали срібними призерами чемпіонату України серед середніх спеціальних навчальних закладів, який проходив в Ужгороді.

 

Проте, відверто кажучи, тренер з мене був такий собі – якраз на рівні області. А от суддівством я тоді вже переймався дуже серйозно.

 

– Зазвичай, у кожного молодого спеціаліста, який потім досягав солідних висот, був якийсь вчитель чи куратор. Була така людина, яка, так би мовити, якраз і вивела вас у дорослий світ арбітражу?

 

– Насамперед, я вчився суддівської справи самостійно. Багато чого корисного взяв із роботи, зокрема, Володимира Бібера та Олексія Савенкова – видатних майстрів арбітражу. Але справжнім, так би мовити, «патроном» став колишній працівник нашої федерації, нині, на жаль, покійний, Натан Дивінський. Допомагав непомітно, але мені достатньо було й звичайних слів його підтримки: «Все у тебе вийде добре!»

 

Також хочу відзначити надзвичайну порядність тодішнього голови арбітражної комісії федерації Аврама Лейбельмана. Він намагався до всіх ставитися однаково толерантно, незалежно від, так би мовити, місця народження, чинів та регалій. А я тоді був хто? Та ніхто, власне! Моєму зростанню допомогло створення в Івано-Франківську жіночої команди «Університет», що потім виступала у найсильнішому дивізіоні. А раз так – то однозначно мала бути у місті й суддівська колегія. Бо під час домашніх матчів хтось мав працювати на лінії, хтось писати протокол… І ось тоді, пам’ятаю, до нас приїхав сам Лейбельман і Віталій Драгомирецький. Вони провели одноденний семінар, який завершився багатьма питаннями-відповідями, після чого Лейбельман при всіх проголосив: «За інших не скажу, а ось Мельник точно готовий судити вже сьогодні!» І це був не жарт. Можна сказати, з того все й почалося…

 

Ще один важливий момент… Нинішній держтренер з тенісу Леонід Бурма в ті роки був віце-президентом волейбольної федерації, і частенько працював на матчах техделегатом. Саме він опинився у Збаражі, де я обслуговував свій перший виїзний поєдинок. Після того ми просиділи майже до четвертої ранку, і Бурма невтомно мене випитував: «Ось така ситуація – кому віддаш очко? А така?..» Так ось за стільки годин я «промазав» лише пару разів, проте не завжди міг пояснити свої рішення і посилався на внутрішню «чуйку». Після чого Бурма підсумував: «Чуйка» в тебе фантастична! Але ж треба ще й правила знати! Бо якось ти віддаш м’яч команді А, а до тебе підійде капітан команди Б і спитає, чому так. Що ти йому відповісиш – «чуйка»?..» Це стало для мене дуже потужним стимулом.

 

Нарешті, третій момент – суддівський семінар перед черговим чемпіонатом. Я з іншими «жовторотиками» сиджу позаду. Попереду аксакали – Бібер, Савенков, Павленко, Зундер, Францишко, Кондаков… І тут Лейбельман каже: «У зв’язку з розпадом Радянського Союзу Україна має право на власних міжнародних суддів. Ми ретельно вибирали кандидатів для поїздки на міжнародний семінар…» І починає називати прізвища. Вони там всім були відомі. Раптом чую: «Міша – той, що з Івано-Франківська»… Я не одразу второпав, що мова йде про мене. А потім дійшло, що скажи Лейбельман просто «Мельник» - ніхто би не зрозумів, що це саме я. А так «Міша з Івано-Франківська» - і я відчув, як мене поїдають десятки очей із відвертим нерозумінням. Мовляв, як таке можливо?..

 

– І що, поїхали таки?

 

– Поїхав! Цьому передувала цікава історія. Коли після озвучення кандидатів у коледжі, де я працював, стало про це відомо, один із викладачів нашої кафедри при всіх голосно зареготав і показав долоню: «Швидше тут виросте волосся, ніж Мельник почне обслуговувати міжнародні матчі!» А вже потім, після мого міжнародного дебюту, повернувся я у коледж – мене всі вітають, і той викладач теж. Усміхається щиро, руку тисне. А я йому: «Щось не відчуваю на вашій долоні волосся. Невже встигли зрізати?..» Посміялися спочатку, а далі він пояснив: «Розумієш, то ж справжнє диво! Ну, хто ти такий був? Ні блату, ні столичної прописки, ні-чо-го! І раптом – міжнародний арбітр. Фантастика!»

 

– Ви якось казали, що побувати на міжнародному семінарі – ще не стати «міжнародником»…

 

– Так і є. Я теж з першого разу не став. Бо поїхав тоді у Тегеран, де семінар проводив сам голова арбітражної комісії ФІВБ – доктор Халвей. Він займав цю посаду із 1966 по 2002 рік! При цьому дуже не любив вихідців із Радянського Союзу – певно, були на те особисті причини. Але я йому чимось сподобався. Чим саме – не знаю. Так ось тоді він мені навмисно не поставив оцінку за теорію, хоча я її здав чи не найкраще за інших, бо я погано володів англійською мовою. Сказав: «Якщо зараз поставлю оцінку – ти англійську точно не вчитимеш. А так приїдеш до мене наступного року – подивлюся на твою успіхи». Відповідаю: «Наступного року, ймовірно, національна федерація мене вже нікуди не відправить». На що він каже: «Не переживай, відправить!» І справді, наступного року до федерації приходить його особистий лист, де доктор Халвей написав: «У вас є там такий – Мельник, так от він не просто чудовий суддя, але й чудова людина. Тому вимагаю обов’язково відправити його до мене на семінар!» Робити було нічого – відправили. А оскільки англійську я справді суттєво підтягнув, то цього разу оцінку отримав відповідну.

 

До речі, на наступному семінарі у Болгарії, який проводили доктор Халвей та голова арбітражної комісії ЄКВ Майєр, я першим з усіх українських арбітрів отримав дві оцінки «вері гуд» - за теорію і практику. При цьому мені довірили відпрацювати на вишці поєдинок фіналу Кубка Болгарії!

 

Коли я повернувся додому, Савенков мене прискіпливо випитував, що воно там було і як. А потім резюмував: «Слухай, а ти став любимчиком доктора Халвея! Це неймовірно…» Це й справді було неймовірно, оскільки за 36 років діяльності голови арбітражної комісії ФІВБ його любимчиків можна перерахувати на пальцях однієї руки.  

 

На жаль, доктор Халвей пішов із життя 2002 року. Дуже прикро, оскільки він натякав, що я маю реальний шанс попрацювати на Олімпійських іграх 2004 року в Афінах. Не судилося…

 

– Натомість ви залишаєтеся єдиним українським арбітром, хто відсудив фінальну частину дорослого чемпіонату світу! А ще були, зокрема, кваліфікаційний олімпійський раунд та «Фінал чотирьох» Ліги чемпіонів. Цікаво, який із цих турнірів вам запам’ятався найбільше і чому?

 

– Певно, «Фінал чотирьох» у 2009-му в Празі. А чому? Бо там грав Джіба – найкращий гравець світу тих років і просто мій добрий друг. Де мене побачить – одразу біжить вітатися. До речі, він давно вже обіцяв обов’язково прихати до України (а чоловічий Євроволей-2023 - чудовий привід! - прим. авт.). Очікую!

 

Тоді ж у Празі я спочатку був другим суддею півфінального поєдинку, в якому зійшлися дві італійські команди «Любе Банка Мачерата» і «Трентіно Волей», а наступного дня відпрацював на вишці матч за третє місце. Пригадую, той поєдинок вийшов дуже нервовим – справжня заруба! І сталося два дуже складних моменти. Перший – за рахунку 24:20 у третій партії на користь російської команди «Іскра», за яку, до речі, якраз і виступав Джіба. Це був матчбол, і той самий Джіба, перекинувши м’яча через чужий блок, здавалося, поставив у поєдинку крапку. Але блискавкою постелився на паркеті ліберо італійців і підняв м’яч у повітря. Торкнувся він до того підлоги чи ні – я, відверто кажучи, не бачив. Керувався неписаним правилом в арбітражі: «Не переконаний – не свисти!» Тим більше, чудово пам’ятав, як навчав доктор Халвей: «Суддя – не поліцейський, а друг тих, хто грає». І я не свиснув. Тож італійці заробили очко, після чого докорінно змінили перебіг подій на майданчику. Вони виграли третю та четверту партії, і рахунок у поєдинку став нічийним – 2:2.  

 

Другий момент – росіяни вели 15:14 на тай-брейку, атакували, але тут я відзначив ледь помітну помилку в їхніх діях при передачі і тепер уже свиснув. Переживав страшенно! Бо тоді багато хто порахував, що я відверто «тягнув» італійців. Тому добре, що «Іскра» той матч таки виграла. Але головне – після того «бронзового фіналу» його інспектор Ян Рек, який паралельно працював головою арбітражної комісії Європи, сказав, що я відмінно розібрався в обох випадках. Мені відлягло. Знаєте, такі матчі ніколи не забуваються!..

 

З води і роси вам, Михайле Григоровичу!

 

 

 

НАШІ ПАРТНЕРИ

geneva
sport 1
sport 2