Угіс КРАСТІНЬШ:  «Я за цю команду віддам останню сорочку!» (Частина перша)

Головний тренер чоловічої збірної України розповів про маловідомі факти зі своєї біографії та з чемпіонату Європи-2019 

 

Латвійський фахівець Угіс Крастіньш став справжнім відкриттям у 2019 році. Разом із львівським клубом «Барком-Кажани» він виграв усі внутрішні змагання в Україні, а з її національною командою дійшов до історичного чвертьфіналу на Євроволей-2019. 

Про дитинство Угіса, маловідомі перипетії чемпіонату Європи та майбутнє тренера – читайте витримки з  ексклюзивного інтерв’ю Спорт24…


 

 

- Угісе, яким було ваше життя у радянській Латвії?

 

- Для будь-якої дитини дитинство спершу добре - все подобається і здається, що краще бути не може. Коли ж уже подорослішав, і мені було 16-17 років почалися всі ці зміни у країні. І я дуже радий, що вони почалися, тому що наш світогляд одразу розширився. Ми почали більше цікавитися - що за кордоном відбувається і чому так відбувається. У Латвії відміняли деякі історичні екзамени, тому що там було багато демагогії – перекручена історія.

 

Я був зовсім молодий, коли одружився і створив сім’ю. Було важко для родини, адже в магазинах нічого не можна було дістати. Народилася донька – для пелюшок потрібно постійно в черзі стояти й «блат» мати, щоби купити якийсь одяг. Щодо харчування – у магазинах пустота. Мої батьки самі багато чого вирощували, щоби нормально існувати. Інакше, якщо не мав правильних контактів, було дуже складно. Тому я радий, що все змінилося.


- Були якісь рухи опору, в яких ви брали участь?

 

- Так, звичайно. У Латвії в 1991 році були барикади й «повстання» проти радянської влади. Ми всі брали участь у цьому в старій Ризі. Жили там по три дні. У Латвії добре те, що загиблих виявилося дуже мало, здається, двоє чи троє. Так, ці барикади були політичною акцією. Було відчуття, що відбувається щось велике. Але реальної небезпеки не відчували. Я розумів, що повинен там перебувати, тому й був. Мій батько там теж був – на сусідній вулиці, а я про це навіть не знав.

 

- Яким було ваше виховання?

 

- Я з дому дуже рано пішов. У 12 років потрапив до спортивної школи. Відтак, самостійне життя рано розпочав. Як прийняв рішення піти з дому? Спортшкола була недалеко від мого дому. І в тренера, який працював у тій школі, була така філософія, що він більше старався залучити дітей до спорту не з міста, а із сільських місцевостей. Він вважав, що хлопці, які пройшли сільське життя, більш відповідальні до роботи.

 

У нас у селищі не було спортивного залу, й ми якось поїхали пограти до тієї спортшколи. Тренер побачив мене й запитав – чи не хочу я займатися волейболом? Я сказав, що хочу. І батько не віддав мене до загальноосвітньої  школи, щоб я став волейболістом. Він вважав, що спорт закріпить моє здоров’я.  А в ті часи, за радянської влади, це був великий плюс: у спортивній школі повністю одягали, давали все, що потрібно для спорту і п’ять разів на день годували. Тренування були дуже хороші – по два рази на день, плюс зарядка. Причому наш тренер не користувався зарядкою, як всі: ми не бігали й стрибали, як інші, а йшли до залу і займалися якимись технічними елементами: відпрацьовували нижні або верхні передачі, грали один на один… Це було о пів на сьому ранку.

 

Чи відрізняються тренування зараз і тоді? Звісно. Сучасні методики здебільшого відрізняються тим, що використовуються допоміжні засоби: комп’ютери, відео, статистика. На той час цього просто не було. Тоді тільки комп’ютер з’явився.


- Яким ви себе вважаєте тренером: демократ чи диктатор?

 

- Зі сторони може інакше здатися, але я вважаю себе демократичним тренером. Я не диктатор. Накричати в потрібний момент можу, але це робочий процес. Я не вважаю, що це добре, але іноді накричу – в цьому нема нічого особистого. Це - щоби додати емоцій, адреналін підняти.

 

На мою думку, важливо, щоби гравці думали й усвідомлювали, що вони роблять. Аби не було марної праці – коли ти довбиш-довбиш, поки не вийде. Краще зробити набагато менше повторних дій, але із сенсом, щоби волейболіст думав і розумів, що він робить.

 

Так, у мене є свої вимоги, як повинні рухатися гравці, але в цих рамках, вважаю, що я демократичний тренер. Гравці можуть до мене підійти й поговорити. Я абсолютно відкритий для суперечок. Але, якщо йдете зі мною сперечатися, будь-ласка, підготуйтеся! (сміється)

 

- Ви б хотіли тренувати себе молодого?

 

- Так. Я був зв’язуючим і, гадаю, що коли був молодий – мені не вистачило спілкування. У мене були хороші тренери, я їх поважаю і вдячний їм. Але мені, як зв’язуючому, в той час потрібно було більше індивідуальної роботи тренера зі мною. Адже зв’язуючий згодом стає лідером команди. У гравців яке враження складається? Що всі розумні після епізоду. Мені ж у ті часи здавалося, що підказка потрібна до епізоду, а не після. Після – ми всі розумні. Якби мені тоді попався тренер такий, як я, я би собі зміг допомогти.

 

- Ви кращий як гравець чи як тренер?

 

- Уже як тренер, гадаю. Як гравець я був непоганий, і задоволений своєю кар’єрою. Як гравець я сьомим у Європі не був зі збірною. Чемпіонати різні вигравав. Але як тренер все це вже пройшов також і досягнув більшого.

 

- Як кар’єра гравця вплинула на роботу тренера?

 

- Дуже серйозно в тому плані, що я зустрів багато тренерів, від яких було що взяти. Тож до роботи наставником почав готуватися десь рік до завершення кар’єри гравця. Утім, не готувався цілеспрямовано, оскільки це ніколи не було моєю ціллю. Але так воно сталося. Єдине, коли я все відмотую назад, то розумію, що грав під орудою різних тренерів, і це мені допомогло. Я побачив не тільки те, що хочу робити, але й те, що не хочу. Вважаю, це великий мій бонус як тренера – що я стільки років був гравцем при різних ігрових системах та філософіях.


- Чи не було кроком назад переїжджати в Україну?

 

- Я так не вважаю. У Європі за Україною слідкують. Так, нема ажіотажу довкола українського волейболу, але те, що є потреба в українських волейболістах – нікому доводити не треба. Коли відбирав кандидатів до збірної України - побачив, що за кордоном грають аж 44 майстри з українськими паспортами! А ще скільки українців грають з іншими громадянствами... Тому неправильно казати, що український волейбол не помічають. Так, можливо, якийсь час не вистачало якоїсь міжнародної пізнаваності…

 

Переїзд в Україну кроком назад я не вважаю. Це не було плановано, але так склалися обставини, і я радий, що опинився тут.

 

- Хіба не було інших пропозицій?

 

- Я не шукав їх. Хотів на півроку взяти відпустку, щоби відпочити від волейболу. На той момент я відпрацював 9 років як тренер, 8 з яких – часті переїзди із родиною. Тому я думав після того, як відпрацював у клубі 7 років, що цього достатньо. У клубі теж так думали, і ми розійшлися. Я поїхав до США на стажування. А після думав, що переїду до дружини й ще півроку буду відпочивати.

 

На незабаром зателефонував агент і почав ставити питання про гравців. У кінці нашої розмови запитав: «Що ти будеш робити?». Я відповів, що нічого. Через годину він телефонує і говорить, що в Україні шукають тренера. Він запитав, чи не хочу я. Моя відповідь спершу була: «Ні, я не хочу». Він тоді мене вмовив, щоб я з’їздив та поговорив. Я йому сказав: «Якщо я вийду з літака й мене зустріне старий комуніст – я поїду назад». Але мене зустрів Олег Володимирович Баран (президент ВК «Барком-Кажани») – сучасний чоловік. Між нами виникла така собі хімія, й було дуже просто спілкуватися. Я, мабуть, його здивував деякими запитаннями тоді (сміється).

 

- Чи подобається вам інфраструктура у «Баркомі» та збірній України?

 

- Нам є куди рости. У «Барком-Кажанах» ми стараємося модернізувати нашу роботу. У нас є електронні прибори, за допомогою яких стежимо за гравцями, наприклад, вимірюємо подачу і т.д. Стараємося, щоби все у нас було. У збірній України є інші нюанси. Але напрямок правильний! Ми розвиваємося з року в рік.

 

- Як працювати в збірній та клубі? Чи нема тут конфлікту інтересів, коли в збірній грають гравці з «Баркома»?

 

- Таке питання одного разу порушилося. Але я не знаю: 4 гравці з 14 у збірній із «Баркома» - чи це конфлікт інтересів. Якби було багато… Все ж, «Барком-Кажани» - чемпіон Суперліги, володар національного Кубка. Комусь, можливо, здається, що, навпаки, львів’ян у збірній мало… Та я вважаю, що запросив справді найкращих на нинішній момент гравців.

 

Суміщати роботу в збірній та клубі можливо тільки тому, що керівництво  «Барком-Кажанів» ставиться з розумінням до цього. Клуб багато в чому допомагає. У перший рік, коли ми тренувалися, то брали інвентар з клубу до збірної. Тоді його не було, а зараз вже є. І президент клубу активно підтримує збірну. Якщо б не розуміння президента – сумісництво було би неможливим. У цьому році у серпні-вересні я був у збірній, хоча клубна підготовка до сезону тривала повним ходом. Тож з командою працював мій помічник. Президент повинен ставитися з розумінням, щоби таке можна було робити.


- Чи мали пропозиції після Євро-2019 від інших команд?

 

- Пропозиції були під час Євро. Нема сенсу називати, хто пропонував контракт, тому що нічого не сталося. Який сенс оголошувати список… Вересень був гарячим. У мене нема такого, що я хочу поїхати. Якби таке бажання було – я би зібрав речі й поїхав. У клубі ми працюємо добре, у нас є взаєморозуміння.

 

У Європі я вже попрацював. Там нема вже нічого такого, що я не бачив. Я знаю, як все функціонує та виглядає, чим це пахне – все зрозуміло. Просто так пожити у Європі? Якщо захочеться – поїду, просто так поживу у Європі.

 

- Існує така пропозиція, від якої не відмовитеся?

 

- Звісно. Ми це обговорювали з президентом клубу. Якщо буде конкретна пропозиція з топового клубу, а не на рівні чуток, тоді будемо сідати за стіл переговорів.

 

- Для вас договір дорожчий за гроші?

 

- Так. Два роки тому мене також кликали зі Львова за кордон. Хороший клуб, але тоді вирішив, що краще відмовитися.

 

- Яку команду мрієте очолити?

 

- Я не мрію. Я не мріяв бути тренером. Цікаво попрацювати всюди. Наприклад, я приїхав в Україну, й мені було дуже цікаво. Я з радянських часів пам’ятаю ці традиції. П’ять українських  команд грали в радянській  вищій лізі. Згодом з’явилася робота у збірній України – знову цікаво. Які клуби? Звісно, є цікаві команди в Росії, Польщі, Італії, Франції... Було би цікаво там попрацювати. Але потрібно, щоби зійшлися багато факторів, щоби я там працював. 

 

- Ви би хотіли тренувати жіночу команду?

 

- А я вже тренував її! Жіноча команда стала моєю першою, коли я починав тренувати. Тому якийсь досвід роботи з жінками я маю. Але зараз уявити себе в жіночій команді не можу. Бо між чоловічим та жіночим колективами величезна різниця у психології. Зокрема, зі всіма волейболістками необхідно тримати постійний контакт. Якщо хоча б одну забудеш – вони ображаються. Вони чутливі й думають, що роблять щось не так, не подобаються тренеру… Якщо в залі є 14 дівчат – ти повинен з ними постійно спілкуватися. Вони працьовиті, але кожен день ти починаєш з нуля.

 

Також у грі м’яч тримається довше. Я зробив експеримент. Дав дівчатам завдання, вони відпрацювали його за дві години. Потім те саме завдання дав чоловікам – вони впоралися за одну…

 

НАШІ ПАРТНЕРИ

sport 1
sport 2