Володимир БЄЛЯЄВ:  «Нашим хлопцям необхідні якомога більше матчів на найвищому рівні!»

Олімпійський чемпіон-1968 вбачає у чоловічої збірної України хороші перспективи 

 

Нещодавно переможець XIX Олімпіади в Мехіко Володимир Іванович Бєляєв відзначив свій 75-річний ювілей. Він народився у Мічуринську Тамбовської області, але всю свою спортивну кар’єру провів у Луганську, де грав за команду «Авангард» / «Зірка». Власне, саме через це і увійшов в історію як єдиний волейболіст, який здобув олімпійське «золото» і звання Заслуженого майстра спорту, представляючи на той момент команду першої ліги Радянського Союзу! 

А ще Володимир Бєляєв прославився тим, що за свій надпотужний удар, котрий був спроможний «прошити» будь-який блок, у волейбольному світі його прозвали «руський танк під номером 5». 

Про цікаві деталі своєї кар’єри та власне бачення волейболу сучасного легендарний спортсмен поділився в ексклюзивному інтерв’ю прес-службі ФВУ…


 

 

– Володимире Івановичу, розкрийте секрет, як гравець команди першої ліги чемпіонату Радянського Союзу, та ще й із Луганська, зміг пробитися до збірної СРСР?! І це в ті часи, коли туди, зазвичай, мало не виключно потрапляли лише представники московських клубів ЦСКА та «Динамо»…

 

– Секрет простий – я дуже наполегливо працював, оскільки хотів досягнути у волейболі гучних успіхів. При цьому чомусь дуже любив захищатися, піднімати складні м’ячі. У мене виходило. Ну й, паралельно природа нагородила мене потужним ударом. Певно, недарма на Кубку п’яти націй 1969 року, що проходив в Уругваї, мене охрестили «Tanque ruso número cinco» (руський танк під номером 5).

 

– Доводилося чути від тих, кому пощастило на блоках відчути силу ваших «пострілів», що в них руки мало не відвалювалися…

 

– Приємно це чути. Проте, розумію, у вирі боротьби всім було відверто не до того. Болить – не болить, а грати ж треба! Тому, як кажуть, рахувати рани було прийнято вже після бою…  

 

– Чесно кажучи, дивно, що майстер із вашими здібностями наприкінці 60-х років не опинився у Москві. Невже не запрошували?

 

– Запрошували. І дуже настирливо. Зізнаюся, спочатку роздумував. Усе ж таки переїзд до Москви відкривав додаткові можливості. Та швидко від цієї ідеї відмовився. Знаєте, по життю я такий собі однолюб. І ніколи не забував, що в гостях добре, але вдома завжди краще. Тому вирішив залишитися у Луганську. На щастя, знайшлися впливові особи, які не дозволили висмикнути мене у Москву. Я про те ніколи не жалкував.

 

– Події тріумфальної Олімпіади частенько пригадуєте? Тоді скажіть, як у першому матчі примудрилися програти команді США (2:3), складеної з любителів, і котра у підсумку посіла лише сьоме місце?

 

– Детально пригадати вже важко. Єдине - це те, що ми вели – 2:1 і у четвертій партії американці зробили кілька замін, на які ми вчасно не відреагували. Ну, а на тай-брейку їм уже відверто фартило. Бо фактично після кожного нашого блоку м’яч приземлявся трішечки за боковою лінією.

 

– До речі, другий матч проти Бразилії команда СРСР також розпочала невдало – 11:15. Але в наступній партії вже буквально «винесла» суперників – 15:2, продемонструвавши зовсім інший волейбол. Невже у перерві сталася, так би мовити, серйозна чоловіча розмова?

 

– Ні, тоді обійшлося без слів. Просто самі побачили, що дозволили суперникам набирати досить легкі очки, тож перебудували власні дії на блоках. І у бразильців одразу ж виникли великі проблеми.

 

Взагалі, команда в нас тоді зібралася напрочуд дружня та монолітна. Ніхто ні на кого ніколи не ображався, за помилки чи через заміни. Всі працювали на загальний результат. Тому, певно, його й досягли.

 

Пам’ятаю, що абсолютно не звертали уваги, звідки ти – з Москви, Києва, Одеси чи Луганська. Узяти Жорика Монзолевського. Досвідченіший майстер, олімпійський чемпіон. І поруч я – юнак-дебютант. Але щоби хоч раз відмовив мені залишитися після тренування, попрацювати додатково 10-15 хвилин – жодного разу! Справа в тім, що у нього була особлива манера пасувати – м’яч зависав ніби на парашуті. До цього потрібно було призвичаїтися. Ось Монзолевський терпляче і пасував для мене, скільки потребувалося. Тож на Олімпіаді я вже був до тих передач повністю готовим.

 

А нездорові емоції, пригадую, у нас сталися лише одного разу, і то через форс-мажор. Через велику «пробку» у Мехіко ми припізнилися на поєдинок проти команди НДР. Нам цілком могли зарахувати технічну поразку. Але оскільки квитків на матч було розпродано забагато, керівництво МОК дало «добро» щоби розпочати гру із запізненням. Ясна річ, ми нервували, виходило далеко не все. Тому коли німці зрівняли рахунок у поєдинку – 2:2, ті ж Монзолевський та Поярков на підвищених тонах зауважили, що далі так грати не можна. І, знаєте, подіяло. Адже у п’ятій партії ми просто розгромили суперників – 15:5!

 

– У 1972 році ви перебували у розквіті сил. Чому ж не потрапили до олімпійської збірної СРСР?

 

– Бо там «тонкого» наставника Юрія Клещьова змінив Юрій Чесноков. Блискучий волейболіст, капітан чемпіонів Олімпіади-1964, як тренер він виявився занадто жорстким і недостатньо гнучким. При ньому збірна знову перетворилася на колектив, де цеесковці були самі по собі, а всі інші – також не надто товаришували. Тобто, там не було справжнього єдинства.

 

Щоправда, незадовго до Ігор-1972 він запросив мене на традиційний міжнародний турнір до Японії. Однак на майданчик випустив лише в останньому з чотирьох матчів, коли на паркеті не було основного пасуючого. Зрозуміло, що таке ставлення мене не надихнуло. Тож у підсумку я залишився поза збірною, а вона за тренерства Чеснокова залишилася без «золота» і на Олімпіаді-1972, і на Олімпіаді-1976…


– Чи слідкуєте за подіями у нинішньому чемпіонаті української Суперліги, національному Кубку?

 

– Намагаюся, але, відверто кажучи, виходить не дуже. Адже телетрансляцій матчів внутрішніх змагань у нас обмаль, а з інтернетом я не надто товаришую. Тож більшість інформації черпаю лише з печатних звітів або із розповідей друзів. Плюс до того – маю певні проблеми зі спиною. Тому може на матчі у Харкові, де я зараз мешкаю, і ходив би, та здоров’я не дозволяє.

 

– Ну, а коли відбувалися телетрансляції чоловічого чемпіонату Європи – дивилися?

 

– Дивився. І був приємно здивований. Адже, відверто кажучи, гадав, що потенціал у нашої команди слабкіший. Звісно, у порівнянні зі збірними топ-рівня, нам його ще підтягувати й підтягувати. Однак те, який непоступливий характер демонстрували наші хлопці, як помітно додавали буквально від гри до гри – позитивно підкупило. 

 

– На ваш погляд, що насамперед необхідно, щоби українська чоловіча збірна прогресувала й у подальшому?

 

– Перш за все, якомога більше матчів на найвищому рівні! Так, нас будуть перемагати, може й відверто «бити», проте саме в таких протистояннях найкраще загартовувається спортивний характер, приходить усвідомлення певних передових тактичних моментів, технічних прийомів. Це – найкраща школа.

 

– Але ж більшість наших гравців – легіонери, і виступають якраз у потужних чемпіонатах Франції, Італії, Росії…

 

– І це чудово! Бо там їм доводиться боротися проти майстрів відповідного рівня – найкращого у Європі. Звісно, у цій «м’ясорубці» ти або сам будеш на необхідному рівні або просто вилетиш звідти. Практика показує, що не перевелися на українській землі справжні таланти. Проте разом із тим вкрай необхідно зростання загального класу вітчизняних команд і, відповідно, всього чемпіонату. Причому, не лише Суперліги. Ось, наприклад, за радянських часів мало не в кожному місті України існували команди як не вищої, то першої чи другої ліг. І рівень там був – ого-го! У своїх бесідах ми, олімпійські чемпіони та просто ветерани волейболу, неодноразово збігалися думки, що тодішні учасники першої радянської ліги однозначно «розкатали» б нинішніх лідерів вітчизняної Суперліги, що називається, в одну хвіртку. Чому? Бо, насамперед, індивідуально ми були значно сильнішими. А тому, відповідно, й колективно. Знову ж – чому? Бо потужно працювали дитячі школи. Скрізь існувала дуже серйозна конкуренція, яка не залишала шансів слабкішим. Тому кожен, хто справді волів добитися у волейболі чогось серйозного, «відпахував» на тренуваннях із потрійною енергією.

 

Глибоко переконаний – цей процес нам вкрай необхідно відновити і повернути. Так, відбуваються змагання «Дитячої ліги» - це прекрасно. Однак який там загальний рівень? Наскільки якісно працюють дитячі наставники? Цією інформацією я, на жаль, не володію.

 

Радує й те, що зараз молоді колективи отримали змогу змагатися у чемпіонатах першої та другої ліг. Але чому так мало матчів вони там проводять? Зіграли двічі-тричі на місяць – і все? З такою незавидною ігровою практикою далеко не заїдеш…

 

Утім, розумію, що з чогось необхідно було розпочати. І дуже приємно, що керівництво ФВУ, що називається. не стоїть на місці, намагається вдосконалювати якість проведення внутрішніх змагань. Особисто я переконаний, що вона працює у вірному напрямку. А, значить, будуть і позитивні результати…

 

Прес-служба ГО ФВУ

 

 

НАШІ ПАРТНЕРИ

sport 1
sport 2