Віктор МИХАЛЬЧУК:  «На Євро-2005 у чоловічої збірної України не було жодного стимулу!» (Частина друга)

Легендарний спортсмен і наставник продовжив розповідь про найцікавіші моменти у своєму насиченому волейбольному житті 

 

У першій частині інтерв’ю непересічна спортивна особистість розповів про свою ігрову кар’єру – від перших кроків у волейболі до олімпійського злету у Мехіко-1968. У цій же частині нашої розмови Віктор Ілліч розкрив причину – чому не зіграв на Олімпіаді-1972 та повідав про деякі подробиці своєї не менш цікавої тренерської діяльності. Зокрема, і про те, чому очолювана ним чоловіча збірна України не виграла жодного матчу на чемпіонаті Європи 2005 року…


 

 

ТРЕНЕРСЬКА КАР’ЄРА Віктора МИХАЛЬЧУКА

 

1977-1978 - «Медін» (Одеса), помічник головного тренера;

 

1978-1992 - «Політехнік» (Одеса);

 

1992-1993 - «Зафіракіс» (Салоніки, Греція);

 

1993-1994 - «Еджзаджібаші» (Стамбул, Туреччина);

 

1994-1995 - АПОЕЛ (Лімассол, Кіпр);

 

1995-2000 - «Шляховик-СКА» (Одеса);

 

2000-2007 - «Маркохім» / «Азовсталь» (Маріуполь);

 

2011-2012 - «Імпексагроспорт» (Черкаси);

 

2012-2014 - «Барком» (Львів).

 

Чемпіон України 1997, 1998, 1999 рр.

 

Срібний призер чемпіонатів України 1996, 2000, 2005, 2011 рр.

 

Бронзовий призер чемпіонатів України 2004, 2006, 2007 рр.

 

Володар Кубка України 1996 року.

 

Срібний призер чемпіонату Туреччини 1994 року.

 

У 1999 році під його керівництвом збірна Одеської області виграла Всеукраїнські Ігри.

 

Переможець чемпіонату України серед команд вищої ліги 2013 року (команда «Барком» уперше пробилася до Суперліги).

 

В якості головного тренера чоловічої збірної України вивів її до фінальної частини чемпіонату Європи 2005 року.

 

 

«Я – ОДЕСИТ! І ЦИМ УСЕ СКАЗАНО…»

 

– Вікторе Іллічу, у складі збірної СРСР, яка виграла олімпійське «золото» 1968 року, ви були одним із наймолодших. Відповідно, логічно було б побачити вас і на Іграх-1972. Але цього не сталося. Цікаво, чому? Невже і ви постраждали через відмову обов’язково перейти до московського ЦСКА?

 

– Коли у 1970 році на Кубку світу радянська збірна посіла «лише» третє місце – це порахували як провал, і Юрія Клещьова на посаді головного тренера змінив Юрій Чесноков. Москвич, олімпійський чемпіон-1964, який усі свої ігрові роки провів у ЦСКА і на той момент уже очолював цю команду – звісно ж, він хотів робити ставку на тих виконавців, які, що називається, завжди були б під рукою. Тому запрошення від нього йшли і на адресу українців, олімпійських чемпіонів 1968 року. Таке запрошення, не від Чеснокова особисто, але за його побажанням, надійшло і мені. Як і багато хто, я теж відмовився. І ніколи про це не жалкував!

 

– А саме ви – чому?

 

- Я - одесит. Я виріс в Одесі, навчався у школі та інституті. У мене тут були сім’я, батьки, друзі… Ну, яка могла йти мова про Москву?!

 

– Але ж перспектива! По-перше, фактично гарантоване місце у збірній СРСР і, відповідно, участь в Олімпіаді 1972 року. По-друге, ЦСКА – солідний клуб, який завжди ставив перед собою серйозні завдання навіть у єврокубках. По-третє, Москва – місто не промах, там би вам мали забезпечити хороші умови для проживання і гідну зарплату. Чим не стимули?

 

– Для мене – не стимули. Відверто кажучи, я не сприймав політику, що до збірної можна було пробитися лише через ЦСКА. Зрозуміти ще десь можна, а от сприйняти – ні. Це була дурна і, якщо хочете, навіть брудна політика, яка показала свою абсурдність і на Іграх-1972, і на Іграх-1976, де збірна СРСР під керівництвом Чеснокова залишалася без золотих нагород. Переконаний, якби в ній грали справді всі найсильніші майстри, а не виключно цеесковці чи інші москвичі, вона обов’язково здобула б титул чемпіона.

 

До речі, як мені потім стало відомо, це визнав і сам Чесноков. Але, як кажуть, на той час його потяг уже пішов…

 

– Однак, залишившись в Одесі, ви нічого серйозного як гравець не добилися. Лише 1976 року одеський «Буревісник» дещо несподівано виграв Кубок СРСР…

 

– Це справді так. Але не від того, що в Одесі не можна було створити справді сильну команду. Просто з неї традиційно висмикували будь-куди найбільш талановитих чи перспективних. Наприклад, коли прийшов я, до ЦСКА забрали досвідченого Сибірякова, і потім подібне траплялося частенько. Відповідно, здебільшого «Буревісник» боровся за збереження прописки у вищій лізі.

 

 

«ДОРОЖНИК-СКА» БУВ НАЧЕ ГОДИННИК» 

 

– Ваша тренерська кар’єра також вийшла досить тривалою і насиченою. Та й безуспішною її теж аж ніяк не назвеш…

 

– Відверто кажучи, після завершення ігрової кар’єри ставати тренером я не планував. Були інші варіанти, які я розглядав дуже серйозно. Але тут наспіла пропозиція, чи, навіть, прохання, допомогти своїм багатим ігровим досвідом гравцям одеського «Медіна». Землякам відмовити не міг, тим більше, думав, що це не надовго. Однак, як кажуть, коли «запірнув» у тренерську діяльність з головою, то «випірнути» вже не вийшло. І незабаром, так би мовити, довелося вже будувати власний тренерський корабель у бурхливих водах вітчизняного волейболу в якості головного наставника…

 

– Настільки цікаво було працювати?

 

– Що ви! Було дуже важко! Адже постійно доводилося вирішувати безліч проблем. Зокрема, в Одесі не існувало спортінтернату, де можна було б створити волейбольне відділення, не мали ми й солідного фінансування. Тож я чітко усвідомлював, що добитися хоч якогось гідного результату можна лише через кропітку працю. Проте, здебільшого, як я вже казав, колишній «Буревісник», який став «Політехніком», боровся за виживання у вищій лізі.

 

– Початок 90-х років ви провели у Греції, Туреччині та на Кіпрі. Там працювалося цікавіше?

 

– Як сказати… Ви ж пам’ятаєте, які тоді складні й непередбачувані часи були в Україні. Тому те, що за кордоном було спокійніше – це однозначно. Але призвичаїтися до місцевих волейбольних традицій і порядків – це було щось! Хіба що в Туреччині з цим був більш-менш належний порядок, тож недарма я зі своєю командою виграв срібні медалі національної першості. Однак, все одно, великого задоволення від роботи за кордоном я не отримав. Хіба що непоганий досвід…

 

– Тоді зізнайтеся, від роботи з якою командою ви таки отримували справжнє задоволення?

 

– Знаєте, я не можу сказати, що роки, проведені мною у Маріуполі, Черкасах та Львові, були нецікавими. Усі ці команди мали конкретні завдання, тож успішно вирішувати їх на волейбольному майданчику – це був для мене такий собі виклик. Мені вдавалося, як кажуть, знаходити з гравцями спільну мову, тому невипадково усі колективи добивалися хороших результатів.

 

Та все ж справжнім задоволенням було працювати із «Дорожником-СКА». Команда була добре зіграною, так би мовити, наче годинник, і дійсно прагнула бути найсильнішою в Україні. Тож недарма ми протягом 1995-2000 років тричі вигравали «золото» чемпіонату України, двічі ставали «срібними» і 1996 року вибороли національний Кубок…

 

 

«ВІРЮ В ПЕРСПЕКТИВУ!»

 

– Також вам довелося попрацювати з чоловічою збірною України. Ви успішно вивели її до фінальної частини чемпіонату Європи-2005 року, однак там у груповому раунді зазнали в усіх матчах поразок, поступившись навіть не надто авторитетним у волейбольному світі Хорватії та Португалії. Чому так сталося?  

 

– Насамперед, цією командою необхідно було опікуватися належним чином! Коли я її очолив, то певні ідеї та пропозиції з цього приводу надав тодішньому керівництву національної федерації. Та, на жаль, розуміння і підтримки не отримав. Тобто, для правильного стимулювання гравців, щоби вони дійсно палали бажанням досягти гідного результату, нічого не було зроблено. Тому у хлопців тоді існував лише один стимул – заключити хороші контракти у клубах. А оскільки напередодні Євро-2005 всі вони це завдання вирішили успішно, то на континентальній арені, скажімо так, особливо не впиралися. Звідси й «нульовий» результат…

 

– А за іграми нашої чоловічої збірної на чемпіонаті Європи 2019 року слідкували?

 

– Звичайно! Що тут скажеш – результату вона досягла гідного. Показала не лише спроможність на рівних боротися з континентальними грандами, але й виказала можливість для подальшого прогресу. На мій погляд, наставнику Угісу Крастіньшу дещо пощастило, що вдалося зібрати такий собі симбіоз розважливого досвіду і палаючої молоді. До речі, із тим же Яном Єрещенко мені довелося пересіктися в Маріуполі – я ще тоді передбачав, що цей гравець піде далеко...

 

Порадувало, що хлопці віднаходили в собі сили й характер не «ламатися» під час складних моментів у поєдинках, і хоча ігрової стабільності їм явно бракувало, вірю, що це – лише справа часу, і головні успіхи наших збірників ще попереду!

 

Сподіваюся, нинішня національна федерація й надалі робитиме все для того, щоби ця збірна не зупинялася на досягнутому і добивалася нових гучних перемог. Ось так і напишіть: «Нинішній волейбольний пенсіонер Віктор Михальчук щиро бажає чоловічій команді історичних досягнень! Утім, як і всьому українському волейболу…»

 

Прес-служба ГО ФВУ

 

 

 

НАШІ ПАРТНЕРИ

sport 1
sport 2