FVU - Facebook FVU - Facebook

Продовжуємо рубрику «Срібна команда», в якій ми розповідаємо про гравців та тренерів збірної України (U-20) – срібного призера чемпіонату Європи. До вашої уваги передостання глава – бесіда з тренером збірної Анатолієм ЯНУЩИКОМ.

 

Анатолій ЯНУЩИК людина доволі цікавої долі. Волейболом професіонально він розпочав займатися доволі пізно, але полюбив цей вид спорту задовго до цього. За фахом він інженер-конструктор, і, що цікаво, в свої нинішній професії поєднав дві складові. Тепер, висловлюючись в переносному сенсі – він є конструктором гравців, а також, в залежності від посади, головним конструктором команди, чи його помічником. Роль помічника непомітна, адже грою керує головний тренер, але дуже важлива, особливо, якщо помічник є досвідченим спеціалістом, людиною, яка живе волейболом, живе командою – як Анатолій Янущик. Чемпіонат Європи в Пловдиві був далеко не першим для нього міжнародним досвідом, і ось нарешті – заслужена нагорода. До якої він приклав руку не тільки безпосередньо в Болгарії, але й на етапі виховання низки волейболістів із цього срібного складу, працюючи в «Локомотиві».  

НА ОДНОМУ ДИХАННІ

- Ми їхали на чемпіонат Європи з великими надіями, але в той же час були занепокоєні попереднім виступом команди – у другому раунді відбору, де проявилися певні проблеми в нашій грі, тож стабільності у діях не вистачало, - розпочав свою розповідь на одному диханні Анатолій Валерійович. - Кожний гравець збірної і на тренуванні, і в житті представляв собою дуже цікавий матеріал, але психологічної стійкості, єдності на майданчику не було. Дуже багато залежало від зв’язуючих гравців. Це відчувалося. Тому багато чого залежало від того, як розпочнеться чемпіонат. Якщо б ми оступилися вже в першій грі, було б дуже важко вибиратися з цієї ситуації, адже наступний суперник був ще сильніше. Ситуація могла б розгорнутися лавиноподібно. Тому перед стартом була легка невпевненість. В той же час ставилися великі цілі. І це було небезпідставно. У нас був добрий підбір гравців, і це необхідно було реалізовувати.

Ми успішно пройшли збір, зіграли турнір, хоча це відбулося в той час, коли команда ще повністю не зібралася. В цілому непогано зіграли на турнірі. Провідні догравальники Тимофій Полуян та Олег Плотницький лише в заключні дні підготовки, але все ж таки впевнено влилися у склад.

А потім був каскад неймовірних подій. Розпочалося з безумною гри з Болгарії, коли команда тільки намацувала свою гру. Гра була нервовою, було чимало помилок з нашого боку. Ну вже тоді було видно, що команда проявляє характер. Як говорив тренер збірної Болгарії, в суперники на старті вибиралася найслабкіша команда попередньої стадії. Так сприймалася збірна України. І дійсно ми вийшли у фінальну частину лише з другого місця. Болгарська команда була дуже здивована нашою грою. Всі партії цієї гри, за виключенням тай-брейку, завершилися на «більше-менше». Тому для тренерів це була дуже важка робота, приходилося приймати швидкі рішення, адже раніше не було можливості апробувати якісь нові поєднання. Ця перемога надала позитивний заряд хлопцям. Але наступній грі – з добре організованою польською збірною нам не вистачило емоцій. Ми на рівних грали десь до позначки «17-18».

А потім розпочався якійсь феєрверк: матчі зі словенцями, французами та німцями. Французів ми дещо побоювалися – вони вважалися однієї з найсильніших команд  континенту. До того ж відступати було вже нікуди. Наші апетити зростали з кожною грою. Заключний матч групового турніру – з Німеччиною, якій ми програли у другому раунді відбору. Тут треба було, як говорять, по заказу – перемагати з рахунком 3:0. Команда вже набрала оберти, і особисто отримував велике задоволення від того, як грала збірна України, від участі в цьому процесі.

 7 вересня 2016. Пловдів. Україна - Німеччина - 3:0. Тільки що збірна України гарантувала собі вихід у півфінал чемпіонату Європи. Радість одна всіх: гравці та тренерський штаб збірної: головний тренер Микола ПАСАЖІН, лікар Олег ПОПОВ (спиною) та тренер Анатолій ЯНУЩИК.

ІТАЛІЯ

- Перед півфінальним матчем з італійцями, які виграли змагання в іншій групі, які думки були?

- По-перше, вже відчувалося, що команда грає, що додавало оптимізму. Хлопці відчули, як говорять, смак крові та йшли, немов каток, по своїм суперникам. Звісно, налаштовували хлопців на серйозний матчі, говорили: якщо дамо слабинку, дамо супернику розігратися, добитися перемоги буде дуже і дуже складно. Провели детальний розбір команди.

Перша партія взагалі вийшла феєричною. Але легкий виграш партії у сильного суперника завжди лякає тренерів. Часто-густо гра перевертається в зворотній бік. Ми й другу партію розпочали потужно – 5:1. Але низка осічок з нашого боку дозволила італійцям піднестися духом та розігратися. Ми мали добивати суперника, але позначився недолік досвіду. Розпочалася дуже складна та в’язка боротьба. На «більше-менше» програли другу партію, провалилися у третій.  Не могли найти ніяких рішень. Змінювали постійно склад, пробували завести команду. Четверта партія проходила на емоціях. Ми поступалися фактично до кінця партії. Але прекрасно відподавалися на фініші Олег Плотницький та Андрій Рогожин. Чудово діяли догравальники. Не підвели зв’язуючі. І ми вирвали цю партію.

Ну а п’ята партія залишиться в пам’яті дуже надовго і напевно не тільки у безпосередніх учасників, але й у глядачів. Ми програвали 8:13. Навряд чи хтось в залі вірив в наш успіх. Але, коли з кожним розіграшом, ми отримували впевненість в остаточному успіху. В цих розіграшах італійці могли забивати, і не раз, та вирішувати долю матчу, але хлопці чудово грали у всіх елементах, завершуючи розіграши на свою користь. Вилізти з такого рахунку в матчі такого рівня, в матчі з такої досвідченою командою, дуже складно. Майже неможливо. При рахунку 14:13 ми знову вдало зіграли в кількох елементах, підібравши м’яча на потрійному блоці, отримали на шанс завершити матч. Зал в цій момент просто ревів. Ми забили. І це був сплеск неймовірних емоцій. Всі бігали, кричали, не розуміючи до кінця, що відбувається. Ми просто стрибали від щастя. Вийти у фінал чемпіонату Європи. Про це ми могли тільки мріяти.

 

ПРОРИВ

- Ви бачили всю роботу зсередини. За рахунок чого вдався такий прорив, адже ці ж хлопці ще рік тому не потрапили у фінальну частину чемпіонату Європи (U-19)?

- Всі хлопці, які виступають за цю команду, грали в чемпіонаті України. Це постійна щоденна робота. Гравці отримали певний ігровий досвід, стали міцніше фізично. Крім того, останній рік вони отримали і міжнародний досвід, якого катастрофічно не вистачало. А психологічна стійкість дуже важлива в матчах такого рівня як чемпіонат Європи.

З кожним матчем відбіркового турніру команда поступово знаходила свій малюнок гри, хлопці притиралися один до одного, розуміли важливість цих матчів.  Останній збір ще більше згуртував, плюс ми цілеспрямовано попрацювали над окремими елементами, щоб додати у стабільності у подачі та прийомі. А за рахунок цих елементів можна будувати гру.

І як показав чемпіонат Європи, ця робота принесла успіх. Тимофій Полуян та Олег Плотницький стали кращими приймаючими турніру, а Олег став ще і кращим на подачі. Взагалі чотири волейболісти подавали силову подачу, причому робили з високою ефективністю. Ну і, повторюся, команда стала єдиним колективом, хлопці стали взаємодіяти між собою. Неможна виграти якимось одним елементом, треба вигравати загальною грою. За рахунок цього ми і добилися успіху, стали грати значно чистіше.

- Питання психології чи не найголовніший аспект у великому спорті, а в юному  ігроцькому віці взагалі набуває ще більшого значення, чи не так? Зарядити, націлити на перемогу – в цьому напрямку і тренерський штаб напевно чимало попрацював?

- Так. Адже кожний гравець це індивідуальність, і відповідно до кожного повинен бути індивідуальний підхід. Це кропітка робота - зрозуміти внутрішній світ людини. Комусь необхідний батіг, комусь - пряник.

Крім того, у нас в команді була така родзинка – основний зв’язуючий гравець був на два роки молодше за більшість інших – Олексій Головень. Талановитий гравець, але на такому рівні йому складно було справлятися з емоціями. Зв’язуючий гравець – ключова фігура в команді. Якщо у нього не йде гра, то на такому рівні команді нічого робити. Були деякі проблеми у нас на у відбірковому турнірі. Треба було налагодити взаємодію і на майданчику, і за його межами.

Крім того, необхідно було знайти внутрішнє розуміння гравцями його положення. Олексій молодець – не підвів. В цілому прекрасно провів турнір, хоча і не без провалів. Гадаю, що й головний тренер Микола Пасажін задоволений його діями. Є, над чим працювати, але основний момент саме на чемпіонаті – психологія: перебороти себе, впоратися з емоціями, знайти вірні рішення. В цілому це вийшло. Хлопець зростає на очах.

 

ТРЕНЕРСЬКА РОБОТА

- Розкажіть, в чому полягала ваша робота на чемпіонаті як помічника головного тренера?

- Це великий обсяг організаційної роботи. Крім того, спільне обговорення тренувального процесу, підходу до кожного гравця, лінії поведінки. Десь я підказував, десь рішення народжувалося в спорах. Звісно, приймаю безпосереднє приймав участь в тренувальному процесі, індивідуально працюю з гравцями. Плюс веду статистику під час матчу, допомагаю в якихось психологічних та ігрових моментах упродовж гри. В процесі гри головний тренер, який сконцентрований на загальній картині, може втратити з поля зору якісь деталі, і в такі моменти я можу йому допомогти. Як говорять, зі сторони видніше. Головний тренер приймає основні рішення, а помічник – з холодною головою – може помітити якісь шорсткості.

 

ПІЗНЯ ЛЮБОВ

- Анатолію Валерійовичу, ви людина волейбольна, відома, але все ж таки хотілось перегорнути сторінки вашої біографії…

- Народився і все життя провів в Харкові. Волейболом професіонально розпочав займатися доволі пізно. За освітою я взагалі інженер-конструктор, довгий час працював за спеціальністю, але, коли розпався Радянський Союз, треба було якось жити, якось заробляти. А коли не знаєш, чим зайнятися, займаєшся тим, що вмієш, тим, що подобається. Першим моїм клубом став «Елеватортмельмаш». Дуже цікавий та самобутній колектив. В ньому грали Юрій Кривець, Сергій Лазуркін, Андрій Полуян – батько Тимофія – гравця нашої «срібної» збірної. І навіть олімпійський чемпіон Юрій Венгеровський, якому було вже за п’ятдесят. Взагалі, дуже багато цікавих гравців пройшло через цей клуб. Потім півтора роки грав в Угорщині. Повернувся – став граючим тренером «Юракадемії», а коли мені було тридцять сім, запропонували пост головного тренера команди. В 2006 році став працювати в системі ВК «Локомотив», де став дитячим тренером. Також працюю в Харківському вищому училищі фізкультури та спорту. Працював довгий час з командою вищої ліги

До речі як гравець встиг проявити себе і в пляжному волейболі – в 1990-і рокі двічі становився чемпіоном України. При можливості приймаю участь у волейбольних змаганнях – і серед ветеранів, і з пляжного волейболу. Працював в збірних України різних вікових груп – і головним тренером, і другим. Брав участь у Всесвітніх Універсіадах в Китаї та Кореї. Я живу волейболом, волейбол живе в мені.

- Чим вам подобається волейбол?

- Взагалі я люблю багато видів спорту, кожний з них по-своєму прекрасний. Але волейбол об’єднує в собі чимало якостей – технічних, психологічних, командних. Всеосяжний такий вид спорту. Колись його називали інтелігентним – тут треба проявити не тільки технічні та фізичні, але й розумові здібності. Іноді треба бути і хитрим. Волейбол дуже близький мені по духу, дуже емоційний. Якщо підходити до нього з душею, вкладатися в нього, то волейбол всебічне розвиватиме людину, допомагатиме їй йти по життю, коли вона вже закінчує активні виступи.

- Які цілі собі ставите себе в тренерській роботі?

- Я максималіст по життю. Дуже хочу, щоб наш вид спорту, який останнім часом у нашій країні став згасати, знов підійнявся на високий рівень і своїми досягненнями радував всю країну.

Вважаю, те, що зробили хлопці на чемпіонаті Європи, один з перших ступенів в цьому напрямку. Це досягнення показало, що волейбол в України доволі серйозний вид спорту, якому треба дати поштовх, який треба підтримати, і тоді він стане один з провідних видів спорту в Україні. Хочеться, щоб національна збірна потрапила на чемпіонат світу, на Олімпійські ігри. Хочеться, щоб в Україні було більше команд високого рівня, а це значить і матчів відповідного рівня боротьби та волейболу. Тоді і вболівальників на трибунах буде набагато більше.  І тоді це буде справжнє волейбольне свято.

Шо стосується особистих цілей… (замислився). Хочеться виховати із юних волейболістів видатних спортсменів, дати їм путівку в життя. А це процес, який немає ані початку, ані кінця. Від нього можна отримувати задоволення.

 

Прес-служба ФВУ