Зв’язуюча Олена Напалкова вже розпочала свій другий сезон за кордоном, наразі вона грає у фінській Суперлізі в команді «Лііга Плокі». У інтерв’ю вона розповіла про труднощі, які спіткали її під час першого виїзду та поділилася враженнями від нової команди.

-          Перший досвід гри за кордоном в тебе був у польській команді «Політехніка». Розкажи як все відбувалося?

-          Минулого року, як раз в період розпалу пандемії, я займалася пошуками команди. Проте більшість команд які були зацікавлені в співпраці, взагалі були невпевнені, продовжать вони своє існування чи ні. Майже шість місяців я була без роботи. І коли підвернувся варіант з Польщею, я погодилась, навіть не зважаючи на те, що мені попався некомпетентний агент, який був зацікавлений лише у фінансовій винагороді. Тому про якісь умови та безпеку навіть мови не було.

-          Що саме у Польщі пішло не так?

-          Від самого початку я дуже хвилювалась. Я вперше була на стільки далеко від дому, а період пандемії додав своїх труднощів і до мене ніхто з рідних не міг приїхати. Команда була хороша, але були певні питання стосовно організаційних моментів,  наприклад, лише одне тренування на день. Тому я придбала собі абонемент до спортзали, де тренувалася самостійно. Проте все одно цей досвід додав мені впевненості в собі, я спробувала пограти в новому чемпіонаті, в іншій країні, і вже цього сезону більш прискіпливо підбирала команду для себе.

-          Наразі ви з Анею Єфременко в одній команді, як так вийшло?

-          Як тільки я дізналася, що ми з Анею розглядаємо одну команду, одразу їй написала. Ми вирішили, що необхідно йти разом і я дуже рада, що так вийшло. Мені складно знаходитись далеко від сім’ї, і саме Аня для мене є тією підтримкою, що я взагалі не відчуваю як плине час.

-          Які враження від нового клубу?

-          Тут з гравців порошинки здмухують. Мені дуже імпонує, як тут ставляться до волейболу взагалі. На відміну від України, у Фінляндії тренерський штаб працює для гравців, вони роблять все, щоб гравець відчував себе впевнено. Також нас з Анею вразила ситуація, коли під час тренування тренер вивіз велику дошку і запропонував кожному гравцю написати плюси та мінуси клубу, тобто керівництво клубу прислухається до побажань гравців. Проте, як на мене, тут немає ніяких мінусів.

-          Що на твою думку, можна принести в український волейбол з Фінляндії?

-          Ставлення до гравців, в першу чергу з боку, тренерів. У моєму досвіді були випадки коли тренери дозволяли собі підвищувати голос, навіть переходити на особистості. Тут такого немає, адже всі в рівних умовах, тому всі ставляться один до одного з повагою. Крім того, було б класно, якби українські тренери переймали досвід у європейських колег стосовно тренувального процесу. Зараз я тренуюсь та отримую величезне задоволення.

-          Як така відстань впливає на особисті стосунки з сім’єю?

-          Коли я грала у «Прометеї», майже рік я була поруч з домом, тому постійно бачилась з родиною. За рік я дуже до цього звикла, і коли поїхала до Польщі, для мене був великий стрес. Наразі, бути тут разом з Анею набагато веселіше. Стосовно відносин з рідними, ми вже були готові до такого розвитку подій. Мій хлопець також волейболіст, зараз він грає у Румунії. Ми багато говорили про відстань і стосунки, але прийшли до єдиної думки, що зараз потрібно працювати заради нашого майбутнього.

-          Ким себе бачиш у майбутньому?

-          Мені раніше дуже подобалась кондитерська справа, але все дуже швидко змінюється і невідомо, чи буде в цьому потреба, коли я прийму рішення змінити рід діяльності. У найближчому майбутньому я планую продовжувати грати, хочу грати закордоном. Я побачила, що волейбол може бути різним, тому хочу спробувати себе у різних чемпіонатах. 

Бесіду вела Катерина Бондар