Українська волейболістка Ольга Трач родом з Дніпра і вже одинадцять років вона грає виключно за кордоном, з яких вісім – у Франції. За свою кар’єру гравчиня виступала за клуби Азербайджану, Румунії, Греції, Польщі та Франції. У інтерв’ю пресслужбі ГО ФВУ вона розповіла про своє дитинство, перших тренерів, та те, як в одному кубку встигла пограти за дві команди.

-          Як у вашому житті з’явився волейбол?

-          Це був 1996 рік, ми з сестрою пішли у перший клас дніпропетровської школи №16 і виявилося, що на шкільній лінійці ми були найвищими. Тоді нас помітив Борис Петрович Степанов вчитель математики і по сумісництву тренер з волейболу. До третього класу він нам постійно пропонував прийти на тренування з волейболу, але ми не хотіли, адже мріяли про гімнастику. Проте, в третьому класі ми все ж таки спробували грати у волейбол і нам сподобалось.

-          І ви зрозуміли, що бажаєте стати волейболістками?

-          Ні, для нас це було хобі. Мама з татом раділи, що ми займаємось спортом, як то кажуть, зміцнюємо організм. А ми просто отримували задоволення від тренувань. Сподобалось на стільки, що ми продовжили грати. Виступали в Першій лізі у складі дніпропетровської команди «Академія Дніпро-Десна», разом вийшли в Вишу лігу. Потім була команда «Рось» місто Біла Церква, а потім «Северодончанка» де я грала чотири роки в Суперлізі. Саме з цією командою я виграла чемпіонат України. Мабуть тоді я вже стала професійною волейболісткою.  

-          Давайте повернемося до дитинства. Який спогад пов’язаний з волейболом залишився найтеплішим?

-          Однозначно це спогади пов’язані з першою командою, особливо коли ми їздили на збори на турбазу «Лісна» в Орловщині. Ми власноруч готували для себе поле для тренувань, в вечорі розводили вогнище, співали пісні, вечеряли. Дружина тренера нам готувала дуже смачну їжу. Це була така тепла, сімейна атмосфера, і це перша любов до волейболу. З багатьма дівчатами з тієї команди й досі підтримую зв’язок. А також спілкуємося з нашими першими тренерами Борисом Петровичем та В’ячеславом Володимировичем Казаченко. Саме вони відкрили для нас волейбол та дали шанс стати тими, ким ми є сьогодні.

-          Перший досвід за кордоном ви отримали в Азербайджані. Що то була за команда і які тоді були враження?

-          Коли я їхала з України, ще були такі титани як харківський «Локомотив», черкаський «Круг», одеська «Джинестра», тобто вітчизняний волейбол ще тримав марку. Проте Азербайджан мене вразив. Вразив тим, що в командах грали гравці зі збірних Італії, Білорусії, і до того моменту я їх бачила тільки по телевізору. А тут я з ними тренуюсь та граю на одному полі. В азербайджанському чемпіонаті було лише шість команд, але всі вони були заточені під Єврокубки, я грала за клуб «Азеройл». Доречи, всі клуби знаходились у Баку, і на тур всі команди приїжджали в один зал та грали між собою. Той сезон запам’ятався високим рівнем волейболу, це була колосальна різниця від України і великою кількістю зірок в командах.

-          Наступний клуб, який запам’ятався?

-          Однозначно грецький «Олімпіакос» - це добротний клуб з великою історією. В тому сезоні, наша команда стала чемпіонами Греції. Але мене тоді здивувала система змагань, адже всі ігри, які ми зіграли в сезоні переносились на плей-офф. У регулярному чемпіонаті ми отримали дві поразки від «АЕКа» і в плей-офф їм було достатньо однієї перемоги, щоб стати чемпіонами. Нам вдалось зробити серію два-два і в п’ятій грі ми отримали перемогу і стали чемпіонами. Цей чемпіонський титул був першим в історії клубу. Про нас тоді писали в газетах, впізнавали на вулиці. Було дуже круто. А також у Греції дуже палкі вболівальники, вони так вболівають на матчах, наче це футбол. На іграх повні зали, і це дає великий заряд енергії.

-          Розкажіть про Польщу. Чим запам’ятався той сезон?

-          В Польщі мені сподобалось тим, що було дуже багато команд в чемпіонаті, і це були дійсно сильні команди. Наш клуб «Грот Будовляни» був добротний і ми тримались золотої середини, закінчивши чемпіонат на 5-му місці. Особисто для мене це був дуже цінний досвід, за той сезон я значно зросла в якості гравця.

-          Після Польщі у вас почався тривалий період в французькому «Мелюзі». Чим ця команда вас так зачепила?

-          Коли прийшла пропозиція з «Мелюзу», я довго не вагалась, адже багато чула позитивних відгуків про французький чемпіонат. Переїхала до Франції в 2014 році і ось до цих пір тут живу та працюю. «Мелюз» став для мене певним куточком комфорту, чудові умови, можливість розвиватися з року в рік. Саме в цій команді я вперше взяла участь у Лізі чемпіонів, а в 2017 році ми стали чемпіонами Франції. В останній мій сезон в цій команді я була капітаном, а тренером прийшов італієць – і це також був значний внесок у мій професійний розвиток.

-          Якщо все було так добре, чому змінили команду на «Венель»?

-          По-перше, вони зацікавили мене своїм амбіційним проектом. За два роки керівництво команди планує вивести її у топ Європи, тому команда була повністю переформатована починаючи від гравців і закінчуючи тренерським штабом. По-друге, я дуже хотіла пожити на півдні Франції (сміється).  

-          І які були враження, після зміни команди. Адже в «Мелюзі» ви провели достатньо багато часу?

-          Це був певний стрес. Особливо в фіналі Кубка Франції 2019, який ми через карантин догравали у вересні минулого року. Вийшло так, що за вихід у фінал чотирьох цього кубка я грала у складі «Мелюзу», а у фіналі вже проти цієї команди. Ми перемогли. Це були самі суперечливі емоції. 

-          В Україну плануєте повертатися?

-          Напевно ні, в Україні моя сім’я та друзі, і кожне літо приїжджаю до них у гості. Але вже восьмий сезон я живу у Франції, вивчила мову, звикла французького розпорядку життя. Тому розглядаю можливість залишитись тут.

-          За українським волейболом спостерігаєте?

-          Так, і мене дуже тішить, що в моєму рідному місті з’явилися одразу дві класні команди «Прометей» та «Аланта». «Прометей» взагалі молодці, вони створили академію, що дуже круто для національного волейболу. Дуже хочеться, щоб в Україні було більше уваги спонсорів до волейболу. В нас дуже багато хороших гравців і їм потрібне підґрунтя для розвитку. Наприклад, у Франції держава підтримує спонсорів, які вкладають гроші у спорт, зниженням податків. Чому б таку систему не запровадити в Україні?

-          Ваші плани на майбутнє?

-          Зараз, незважаючи на поважний спортивний вік (сміється),  я відчуваю себе у чудовій формі. Дівчата з команди, які молодші за мене, постійно цьому дивуються. Проте я вважаю, що це стан душі, все йде від голови, я не збираюсь розслаблятися, навіть коли дуже важко. У майбутньому, я б хотіла спробувати себе в якості тренера. Минулого літа я працювала в якості асистента тренера у дитячому таборі. Мені було цікаво попрацювати з дітьми, адже вони дуже вмотивовані. Після багатьох років у волейболі, я точно не зможу піти працювати у банк, наприклад, це занадто нудно.

-          А чому банк?

-          Ми з сестрою закінчили університет за спеціальністю «Фінанси».

-          Доречи, які відносини з сестрою Анастасією?

-          Ми з Настею близнючки, і перший час дуже важко звикали до відстані. Вона раніше за мене поїхала грати за кордон. Зараз за кожної нагоди їздимо одна до одної у гості, вона грає у Словаччині. Коли є можливість, до нас приїжджають батьки – ці зустрічі на вагу золота.

-          Чи є у вас спортивна мрія?

-          Олімпіада – це мрія кожного спортсмена і моя теж. Проте, я не в збірній, тому це недосяжна мрія.

Бесіду вела Катерина Бондар