Якщо 9 лютого волейбольна громада України відзначала 128-річницю з Дня народження нашої прекрасної гри, то сьогодні чергова річниця з Дня народження викликає значно сумніші почуття. Адже 10 лютого 2007 року, якраз у день власного 80-річного ювілею, перестало битися серце справжньої гордості вітчизняного волейболу, одного з найвправніших майстрів минулого століття, дворазового олімпійського чемпіона, дворазового чемпіона світу та Європи Юрія Михайловича Пояркова…

Юрій Поярков прожив повних 80 років яскравого життя. І фактично добрих 65 із них присвятив грі усього свого життя – волейболу, любов до якого у нього сягала справжнього фанатизму. Хоча спочатку хлопець завзято грав у футбол, а про іншу гру з м’ячем навіть не думав. Але так тривало лише до того моменту, як старші хлопці, які були членами збірної міста, у рідному дворі Юрія не повісили волейбольну сітку. Тож у 15 років він захопився новою грою, де досяг неймовірних результатів. Адже ставав неодноразовим чемпіоном і призером Європи та світу, а до двох тріумфів на Іграх 1964 та 1968 років додав ще й бронзове сходження у 1972 році, тож, як власник трьох олімпійських медалей, у 2007 році був занесений до Книги рекордів Гіннесса.

Юрій Михайлович, або Пояра чи Князь (так з великою повагою називали його друзі та партнери), був справжнім патріотом Харкова. Попри неодноразовим пропозиціям переїхати до Москви, залишався грати за команду місцевого «Буревісника». Але увесь волейбольний світ, із доленосного визначення одного з вболівальників, завжди пам’ятатиме його як «людину-катапульту»…

Причиною тому стали події на чемпіонаті світу 1960 року – першого в кар’єрі Пояркова. На ньому він зробив гру радянської збірної ще сильнішою. А у фіналі проти угорців зумів поодинці заробити 12 із 15 очок своєї команди - ніхто із суперників не міг прийняти його найпотужніші подачі, які він виконував незвично для того часу, таким собі напівгаком. М’яч після них перетворювався на гарматне ядро – на прийомі просто вибивало пальці рук. Саме тоді один із глядачів на трибунах й вигукнув: «Катапульта!». Зал підхопив, і пішло…

До речі, після того фіналу правила волейболу було змінено – відтепер на подачі дозволили приймати знизу двома руками, а не лише згори, пальцями, як було раніше. Так, через єдиного харків’янина – Юрія Пояркова - було здійснено справжню спортивну революцію...

Після завершення спортивної кар’єри Юрій Михайлович займався педагогічною та громадською діяльністю. Був завідувачем кафедрою спортивних ігор та професором кафедри Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди, а також членом виконкому Федерації волейболу України.

Юрій Поярков вирізнявся особливою інтелігентністю, інтелектуальністю, чуйністю, добротою і при цьому був скромною людиною. Недарма ж друзі з величезною повагою називали його Князем. Із щирою теплотою досі згадують його і колеги по депутатському корпусу Харківської міськради. Та й для всієї волейбольної громади він завжди був кумиром, прикладом для наслідування. Тому досі всі ми відчуваємо глибокий біль, усвідомлюючи, що його немає поряд з нами…

Утім, пам’ять про Юрія Михайловича буде вічною. Адже в Харкові традиційно проводиться Меморіал Пояркова, де беруть участь команди юнаків і дівчат, чоловіків і жінок, а також ветеранів України.

У музеї Олімпійського спортивного руху Харківщини, що знаходиться в Комунальному закладі «Харківський фаховий коледж спортивного профілю» Харківської обласної ради, було створено експозицію про Юрія Михайловича Пояркова, якого дуже любили та поважали вихованці коледжу. А вчителі вважали його членом свого педагогічного колективу, бо він був учасником багатьох заходів і змагань, які проводилися на базі закладу, та цим самим допомагав у вихованні підростаючого покоління.

На алеї коледжу росте ялина, яку посадив олімпійський чемпіон разом з дітьми коледжу.

Юрій Михайлович був людиною, яка не належала собі, цілком та повністю віддавався своїй улюбленій справі. Він завжди був і назавжди залишиться прикладом для виховання молоді та майбутніх поколінь.

Найкраща нагорода, яку можна отримати  — це витратити життя на справу, яка переживе тебе. І це вдалося Юрію Михайловичу Пояркову…

Світла пам'ять...