Президент Федерації волейболу України перші десять днів війни провів у містечку поблизу Києва. Там окупанти влаштували справжній геноцид українського народу. Про свої враження, намагання потрапити до ТРО та роботу федерації під час війни, Михайло Григорович розповів прес-службі ГО ФВУ. 

“Вже два роки я живу біля Києва під смт Макарів. Перші два дні там було відносно спокійно, і я запрошував переїхати до мене своїх працівників для того, щоб вони на той час були в безпеці. Всі відмовилися. Згодом я цьому дуже зрадів, адже піздніше тут трапилось пекло. А Макарів, на жаль, перетворився на маленький Маріуполь. Зараз над ним ще не встановлений постійний контроль наших хлопців із ЗСУ, там “сіра зона”. 

Відверто кажучи, не думав я, що таке може статися у XXI сторіччі. І не міг в це повірити. У перший день війни я одразу поїхав у військомат, вистояв величезну чергу. Але дізнавшись скільки мені років, а мені 61, сказали йти додому. Трохи поговоривши з ними, вони відправили мене у ТРО, де просто записали мої дані. Мені сказали, що зброї немає. Так вийшло, що ми зібралися з місцевими мешканцями, а їх у перший же день прийшло 46 чоловік, і вирішили організувати чергування. Але вже через два дні нас залишилося лише вісім чоловіків. 

Чи то через мій вік, чи то через посаду, мені довелося взяти на себе керівну роль. На другий день у містечку вже не було електроенергії та зв’язку - я 10 дні жив без цього. На той момент майже всі залишили наше котеджне містечко. Так сталося, що один з охоронців нашого містечка жив у мене, тому що після своєї зміни в перший же день війни, по дорозі додому рашисти взяли його в полон, та через дві години відпустили, але не до своєї хати, а назад до нас. І просто не зміг кинути його там самого напризволяще! Допомагав йому чергувати, кормились разом. На 10 день він вирішив, що має спробувати повернутися додому. А я зрозумів, що тепер можу їхати до Києва зі спокійним серцем! 

Але й виїхати було тяжко, ніхто не знав чи є десь безпечна дорога. Хлопці на одному з блокпостів сказали, що можна пробувати виїхати, але нікого не слід підбирати, бо можуть стріляти. Було важко, адже я не знав дороги. Це не траса, цей маршрут був через села. Десь був замінований міст, десь засада окупантів. Намагався завжди триматися інших машин. 50 км я їхав десь приблизно чотири години! Приїхавши до Києва, тарілка борщу була для мене справжнім святом! Було незвично чути тишу! Зараз у столиці більш-менш спокійно, але періодично йдуть повітряні атаки. І ніхто не знає куди потрапить снаряд.  

Я вважаю, що президент ФВУ має бути у столиці. Тут також залишилися генеральний секретар ГО ФВУ Катерина Біляченко. Саме з нею ми з ранку до ночі працюємо. Евакуюємо спортсменів з різних гарячих точок, займаємося організацією тренувальних зборів наших молодіжних команд. Ми маємо думати про майбутнє! 

Весь цей час я намагався потрапити до ТРО, навіть через великий блат, але мені сказали, що зараз привілеї більш молодшим бійцям. Мої європейські колеги пропонували мені виїхати, вивезти всю мою родину, але я залишаюсь в Україні! 

Моя сім’я в безпеці. Мій найстарший онук, якому 16 років, три тижні пробув у Харкові, під обстрілами. Він навчається у місцевому спортінтернаті. І коли все це сталося, був там. Я дуже переживав за нього, але він зміг потрапити на евакуаційний потяг та добратися до західної України. Моя онука також не могла через війну чотири дні потрапити додому – вона була на зборах у Камʼянському і ніяк не могла виїхати. 

Насамкінець хочу сказати, що потрібно вірити в нашу перемогу! Правда завжди перемагає зло! Потрібно навертатися до свого коріння, думати про майбутнє і крок за кроком йти до своєї мети! І звичайно, зберігати спокій! Якщо ж, не дай Боже, настане такий момент... то запевняю, всі працівники ФВУ, всі волейбольні функціонери, тренери, спортсмени - візьмуть зброю і будуть битися до останнього патрона! Російські окупанти будуть розбиті та вигнані з української землі! Тому що збройні сили і народ України обороняють свою землю, а значить сильніші за будь-якого агресора!”