Напередодні Євроволею-2026 капітан збірної України дав відверте інтерв’ю Sport.ua

-----------------------------------------------------------------------

 10 вересня наша чоловіча національна команда стартує в головному турнірі сезону – чемпіонаті Європи. Очікування від цих змагань у вболівальників дуже великі. Зрештою, не лише у вболівальників. Капітан нашої збірної Юрій Семенюк стверджує, що команда прагне поборотися за один з комплектів нагород. Про це він сказав у відвертому інтерв’ю Sport.ua, в якому, поміж іншого, проаналізував вихід в історичний чвертьфінал Ліги націй, розповів, чому віддає перевагу лінивому відпочинку, як, будучи шанувальником Мессі, почав святкувати успіх у стилі КріРо, що думає про повернення в офіційні змагання москалів і як виховує сина Артема. Читайте, знайдете багато цікавого...

--------------------------------------------------------------------

«Рівень, який маємо, дозволяє перемагати будь-кого»

- Наш вихід у чвертьфінал Ліги націй – хороший результат, історія, - бере слово Юрій. – Звісно, я задоволений. Але при цьому не вважаю, що самим виходом у плей-оф ми досягли максимум з того, що можемо. Цим результатом ми радше довели собі, що можемо грати на рівних і обігрувати найкращі команди світу. Ми підняли планку для самих себе. Тепер надалі треба перемагати і рухатися вперед.

- Як і торік, команді десь забракло сил на заключний ігровий тиждень…

- Втома, звісно, була. Але коли виходиш на майданчик у формі збірної України, щоб боротися за місце в плей-оф чи граєш у чвертьфіналі проти поляків, тебе переповнює адреналін. Нікому не цікаво, втомлений ти чи тебе щось болить. Хочеться показати максимум того, на що здатен. У чвертьфіналі радше було важче психологічно. Від розуміння, що граємо там вперше і відразу проти найскладнішого суперника. Поляки беруть у таких матчах участь щороку, виграють їх, а для нас це перший досвід. Щоб мати шанс на перемогу, треба показати топову, взагалі без помилок гру.

- Одна додаткова перемога на першому етапі і зустрічі з поляками можна було б уникнути.

- Ми суперників не підбирали. Це так не працює. Ми хотіли зіграти краще, ніж торік. Хотіли потрапити в сімку і нам це вдалося. Так, могли виграти більше матчів, але в третій тиждень нам забракло, мабуть, стабільності. Може, позначилися особливості календаря. Після двох перших тижнів перед третім мали додатковий тиждень підготовки. Думаю, це трохи нелогічно. Треба грати три тижні поспіль, а пауза доречна перед плей-оф. У перших два тижні ми набрали гарної ходи, перебували у відмінній формі, але впродовж тривалої паузи трохи втратили концентрацію. Довелося знову шукати свою гру. Врахуйте також, що на третій тиждень команди, як правило, збирають найоптимальніші склади. Додаються люди, які відпочили і це підсилює гру суперників. Ми ж весь турнір провели однією обоймою гравців.

- Звісно, коли почалися проблеми, невільно почав проводити паралелі з минулим роком. Суперники виходили і проводили проти нас матчі життя. Серби чи турки не грали в попередніх поєдинках так, як проти нас. Ми вивчали їх, дивилися матчі, які вони вже зіграли. Там опоненти виглядали не бездоганними. З одного боку, тішить, що нас поважають аж настільки, що налаштовуються по-особливому. З іншого – хочеться перемагати. Зрештою, в нашому менталітеті теж змінилося чимало. Раніше виходили проти Бразилії, Італії та Польщі з думками, що зіграємо, як зможемо. Зараз налаштовуємося перед матчами з будь-яким суперником виключно, щоб перемагати. Не завжди все виходить, але ми виходимо з максимальним спокоєм і впевненістю у власних силах. Знаємо, що той рівень гри, який ми маємо, дозволяє перемагати будь-кого.

- У цьому сезоні після двох сезонів відсутності в команду повернувся Олег Плотницький. Він був лідером збірної старого зразка і в роздягальні, і на майданчику. А зараз?

- Звичайно, Олег підсилив команду. Але ми маємо розуміти, що за ці два роки змінився і він, й команда загалом. На клубному рівні Плотницький виграв майже все, що було можливо. Але й наша збірна за цей час також виросла в усіх аспектах. Повернення Плотницького додало команді стабільності. Хлопці почуваються спокійніше, коли поряд стоїть один з найкращих догравальників світового волейболу. Є розуміння, що Олег може допомогти, підказати, в певні моменти взяти гру на себе. Звісно, Плотницький залишився лідером команди. Але інші хлопці теж розвиваються, дехто теж є лідером у своїх командах в сильних європейських чемпіонатах, з’явилася дуже перспективна молодь.

«Лосано не подобається, що ми багато розмовляємо»

- Ви – один з небагатьох, хто плавно, без пауз у виступах, перейшов зі збірної під керівництвом Уґіса Крастіньша до команди Рауля Лосано. Наскільки відчутною була різниця між цими тренерами?

- Перший рік ми притиралися до Рауля, а він до нас. Уґіс був в українському волейболі тривалий час, знав можливості всіх хлопців досконало, з багатьма працював на клубному рівні в «Кажанах». Лосано протягом першого сезону вивчав гравців, дивився, хто на що здатен і лише потім почав вимагати від нас того, чого очікував. Найперше Рауль змінив наше ставлення до самих себе і до команди загалом. Ми перестали виходити на матчі проти сильних команд з непевним налаштуванням. Вище я вже сказав, що зараз усі ігри проводимо з розумінням, що можемо перемогти будь-кого. То нехай суперники думають, як перемогти нас. Лосано змінив наш світогляд кардинально. Цей сезон зробив нас ще стійкішими. Але при цьому тренер підкреслює, що ми здатні на ще більше, тільки треба прискіпливо ставитися до простих, на перший погляд, складових волейболу.

- У середині першого десятиліття 2000-х Лосано своєю працею сприяв злетові чоловічого польського волейболу. Сусідам він запам’ятався максимально жорсткими підходами до роботи і прийняттям непопулярних кадрових рішень. Ці риси проявляються в ньому зараз?

- Так. Конкретизувати не буду, бо то наша внутрішня кухня, але жорстка рука тренера відчувається. Рауль виховує наш менталітет. Не буду говорити про всіх, але ось я після завершення розіграшу люблю поговорити з партнерами за командою, запитати, скажімо, чи добре був налаштований блок, чи треба зробити якусь корекцію, запитати зв’язуючого, добре чи трохи задалеко пішов під час атаки. Взагалі, звичку так говорити має більшість наших гравців. Лосано ж не подобається, що ми багато розмовляємо. Він каже, що після кожного – незалежно від того, виграного чи програного – моменту треба відразу концентруватися на наступному. Тобто, якщо розіграш виграний, гравець, який іде на подачу, має налаштовуватися на вдалому введенні м’яча, ті, хто знаходиться під сіткою – на блоці.

- Мабуть, це діє. Згадую наші матчі проти поляків і турків на першому етапі. В обох ми вели по 2:0, але поступалися 2:3, бо вочевидь зарано повірили у власну перемогу, помилково вважали, що суперники психологічно не зможуть оговтатися. Ми почали більше розмовляти, в окремих ситуаціях втрачали концентрацію. Іноді за рівного рахунку доречно просто подати на ту сторону, а ми натомість хотіли ризикувати. Потім виявляється, що ця втрата була однією з ключових у грі. Ми ж перед цим розіграшем обговорювали попередній виграний момент. Це ті дрібниці, від яких тренер намагається нас відівчити. Бо сенс із моїх особистих 15-ти очок, якщо команда програла? Ліпше здобути 5, але щоб ми перемогли. Значить, я десь правильно подав, десь зачепив на блоці, десь захистився і це принесло командний результат. Треба виконувати свою роботу незалежно від того, скільки очок набереш індивідуально. Робота є зробленою лише тоді, коли перемогла команда.

- Сам Лосано за ці три роки якось змінився?

- Він вивчив нас, а ми відразу розуміємо, чого він від нас хоче, що для цього потрібно зробити. Нам вже немає куди дітися одне від одного (сміється).

- Через лічені дні стартує Євроволей. Який результат на ньому вас як капітана влаштує?

- Планка піднята дуже високо. Плюс – додався Плотницький. Тому не хочеться повторювати банальне «для початку треба вийти з групи, а далі буде видно». Не люблю загадувати наперед, але скажу, що на чемпіонат Європи ми їдемо за медалями. Ми вже показали, що граємо на рівних з топовими командами. Тепер маємо показати цю гру стабільно. Якщо проведемо весь турнір на своєму рівні, то зможемо боротися за найвищі місця.

- Тобто Україна цьогоріч здатна здивувати так, як торік виходом у фінал чемпіонату світу Болгарія?

- Ви зачекайте, ми зайдемо, а потім будемо записувати інтерв’ю про те, що зробили несподіванку чи те, чого від нас очікували (усміхається).

«Хто наважиться сказати погане про Україну людині зі зростом 2,10?»

- Впродовж Ліги націй візуально кілька разів виникало побоювання, що ви маєте проблеми зі здоров’ям і можете випасти з обойми. Наскільки цей ризик був великим насправді?

- Врахуйте, що за збірну я проводжу вже 11-й сезон поспіль. Виходить, що весь цей час виступаю без тривалого перепочинку. Особливо складно зараз, бо боремося і за перемогу в національних чемпіонаті і Кубку та Лізі чемпіонів на клубному рівні, і претендуємо на найвищі місця і зі збірною, де виступаю практично без замін. Торік отримав серйозну травму – надірвав головку біцепса. Великий дискомфорт і біль відчував довго, навіть тоді, коли виходив на майданчик. Але з часом відновлювальні процедури, реабілітація, робота з фізіотерапевтами і масажистами дали свій ефект. Зараз наслідки травми якщо й відчуваються, то лише іноді, епізодично. Зрештою, це звичний стан кожного досвідченого волейболіста.

- Виглядає, що в контексті травм сезон-2026/27 став для вас найважчим...

- Одним із найважчих. Перед тим, як травмуватися, мав мікронадривчик, але не звернув на нього уваги, продовжив далі тренуватися на максимальних обертах. Так, з масажистом працював, але, мабуть, трохи недооцінив серйозності пошкодження. Надто після того ми перемогли «Люблін» за вихід до Фіналу чотирьох Ліги чемпіонів. Коли ж зустрічалися з тим же суперником у півфінальній серії плей-оф польської Плюс-Ліги, грати вже не міг. Хтозна, може, з моєю допомогою ми й поборолися за титул. Зрештою, жалітися теж не варто. Перед кожним сезоном ставлю перед собою завдання – бути бодай на щабель кращим, ніж раніше. В Польщі ми знову стали третіми, але натомість вперше дійшли до Фіналу чотирьох Ліги чемпіонів. Це теж крок уперед. Сподіваюся, буде прогрес у результатах і надалі. Втім, коли виступаєш в одній з найкращих команд Європи, по-іншому бути й не може. Ми приречені боротися за найвищі місця в усіх турнірах, в яких беремо участь.

- В це міжсезоння «Варшава» зміцнилася ще більше…

- Вважаю, що наш клуб якісно попрацював на трансферному ринку. Склад поповнився групою іменитих гравців, новим тренером став італієць Роберто П’яцца, в нас буде новий тренер з фізпідготовки. Ми налаштовуємося на найвищі місця.

- Ви вже спілкувалися з Роберто П’яццою?

- Зовсім трохи, після того, як ми перемогли збірну Ірану, команду, яку очолює італієць. Порозмовляли кілька хвилин у готелі. То була радше побутова балачка: як сім’я, де знаходиться, як оціню попередній сезон, як почуваюся у Варшаві. Предметніше порозмовляємо в ході спільної роботи.

- У Польщі з допомогою певних сил зараз активно поширюються антиукраїнські настрої. Відчували їх на собі?

- Люди бувають різні, але я особисто, виходячи на майданчик, жодного разу не відчував до себе ненависті через те, що є українцем. Я у Варшаві виступаю вже не один рік. Моє коло спілкування так чи інакше пов’язане з клубом. За п’ять років у нас склалися гарні стосунки, люди знають мою сім’ю. Дружина має багато друзів як серед поляків, так і серед українців, які живуть у Польщі. Ті поляки, які спілкуються з нами, підтримують Україну і бажають нам перемоги. Так само відчуваю підтримку від місцевих уболівальників. В сина, правда, був один інцидент, коли він ходив у садочок. Але, ще раз повторюся, люди є різними. Можливо, зараз повернуся і щось зміниться і в ставленні до мене. Зрештою, сумніваюся, що хтось насмілиться сказати щось погане про Україну чи українців у вічі. Це небезпечно, коли навпроти людина зі зростом 2,10 (сміється).

- Юрій Гладир навіть має польське громадянство, але його донька відчула неприязнь на національному підґрунті на собі…

- Мого сина теж вразила одна історія, але я йому пояснив, що то дрібниці на тлі приязного ставлення від решти поляків з нашого оточення, що на це не варто звертати уваги. Скажу, що в садочку з дітьми з України і білорусі навіть працював психолог. Бо це виглядає дико, що трирічна дитина відчує, що таке війна, не з розповідей родичів, а безпосередньо на собі.

«Зниклими безвісти на війні є мої друзі, однокласники»

- У наступному сезоні на наші волейбольні збірні очікує новий виклик, адже FIVB повернула москалів у Лігу націй. Уявляєте, як будете проти них грати?

- Наразі це важке питання. Важко збагнути, що представників країни, яка розв’язала таку страшну війну, прирівнюють у правах з людьми з решти цивілізованого світу. Росія вчинила для людства стільки зла, що вартувало б забути навіть її назву, а не лише звуки гімну і кольори прапора. Те, що вчинила FIVB – поза здоровим ґлуздом. Сумно і боляче, що більшість вже змирилися, що в нас триває війна і сприймають її як щось буденне. Нашу країну вже не так сильно підтримують і не так часто про трагедію нашого народу згадують. Більше того, висловлювань про те, що війну ціною втрати українських територій варто було б закінчувати, читаю щораз більше. А як грати проти росіян? Зізнаюся, не знаю. Може, ви дасте відповідь, як мені як капітану команди перед виходом у такому матчі на майданчик поводитися?

- Ідеальним виглядає приклад часів Олімпіади-1956 у Мельбурні, коли угорські ватерполісти невдовзі після совєцького вторгнення до Будапешта вчинили у поєдинку з СССР матч, який увійшов в історію під назвою «Кров на воді». Але волейбол у порівнянні з водним поло не настільки контактний...

- То ж бо й воно. Тут навіть ще передігрова поведінка потребує розуміння. Ось пролунав наш гімн. Як нам бути, коли ввімкнеться «союз нєрушимий»? Сходити з майданчика? Так це буде дискваліфікація за неспортивну поведінку. Але про яку поведінку мова, коли проти України розпочали війну з метою знищення цілого народу? Зруйновані цілі міста, загинули сотні тисяч людей, зокрема близьких нам. Не знаю, як їм дивитися в очі, як проти них грати. Це не спорт.

- Я народився в селі Солонка на Львівщині. Тільки звідти зниклими безвісти на війні є чимало людей, серед яких мої друзі, однокласники, просто знайомі. Майже щотижня отримую моторошну інформацію про людей, яких добре знаю особисто. Власне, ось ця невідомість, коли відомостей про людину немає, але залишається надія, що вона жива – то найважче. Зі свого боку ми робимо все можливе, щоб підтримувати фронт – долучаємося до різних зборів, придбали для потреб наших воїнів автівку. Після завершення кожного міжнародного сезону проводимо аукціони. Ось зараз підтримав проведення турніру з пляжного волейболу між українськими і кіпрськими командами, метою якого є збір коштів на підтримку дітей, котрі постраждали від війни, передав майки і м’ячі з автографами гравців збірної для аукціону. То наші волонтери з організації «Місто Добра» організовують. Таких звернень отримую багато і намагаюся на кожне реагувати.

- Також дуже сумую за батьком, якого з огляду на неможливість вільно перетинати кордон не бачив вже доволі давно. Хресний тато зараз проходить бойову підготовку і теж вочевидь воюватиме...

«Бували дні, що аби вилежатися і відіспатися, волів пропустити сніданок чи обід»

- Юрію, давайте трохи змінимо тему. Чи була у вас змога в тому вікні, яке виникло між Лігою націй і поновленням підготовки до чемпіонату Європи трохи відпочити?

- Після настільки виснажливого клубного сезону і не менш важкої Ліги націй хотілося простих речей – не тренуватися, нікуди не літати, не думати про відеоаналізи і відновлення, а просто прокидатися, навіть не знаючи, котра на вулиці година. Хотілося забути, що я спортовець. Нині це для мене це розкіш. Можу сказати, що вперше за три роки такий відпочинок вдався. За умови, що наперед нічого спланувати було неможливо, адже ми до кінця не знали, де саме зупинимося в Лізі націй.

- Привабливий варіант знайшов лише перебуваючи на Фіналі восьми в Китаї. Врахував, що можемо дійти до фінального матчу, дав собі півтора доби на дорогу додому, а звідти – на острів Крит у Грецію. Відразу сказав дружині, що їдемо суто на море і до сонця. Більше не хотілося нічого. Жодних екскурсій і прогулянок – хотілося лежати і відпочивати. Готельний номер, пляж, сонце і вода – все, що мені було потрібно. За ті сім днів, впродовж яких тривала відпустка, не тренувався ні хвилини. Бували дні, що аби вилежатися і відіспатися, волів пропустити сніданок чи обід. Накопичилася найперше емоційна втома, хоча фізична теж. Не скажу, що тижня було достатньо, але той час, який міг собі дозволити, використав максимально ефективно. А після повернення до лав збірної, звісно, була інша проблема – знову входити в робочий графік. У відпустці не боліло ні коліно, ні плече. Довелося заново звикати до того дискомфорту. Добре, що тренер все розумів і збільшував навантаження поступово.

- Ваша дружина Марина активно популяризує в соцмережах гру чоловіка. Вона теж має стосунок до волейболу?

- До наших стосунків – взагалі жодного. До того, поки ми не почали зустрічатися вона, мабуть, не знала, що є така гра, як волейбол, а тим більше, що це заняття чи спорт загалом можуть бути роботою. Втім, волейбол їй сподобався і ще в той час, коли я виступав за «Кажани» у Львові, почала збирати інформацію і навіть зробила кілька дописів на тему «Як бути дружиною волейболіста». Відкрию таємницю, що інформацію для ще кількох таких дописів Марина збирає й зараз. Після попередніх з нею спілкувалося чимало людей. Питали про особливості життя зі спортовцем. Хоча, перечитавши чимало автобіографічних книжок – Шовковського, Ібраґімовіча, Шевченка, Бекема – переконався, що наше життя загалом дуже схоже. Важливо піймати мить і заробити на життя собі та дітям.

- Мене засмучує лишень, що змушений заробляти за кордоном, що в Україні зараз такої змоги немає. У Бельгії чи Польщі ти можеш тисячу разів грати сильним, але сприйматимуть тебе одначе як іноземця. Там ти ніхто, бо ти не вдома. Сумую за довоєнними роками, коли Федерація волейболу України змогла поступово створити цікавий боєздатний чемпіонат. З кожним роком у нас з’являлося все більше сильних команд, за які виступали пристойного рівня легіонери і які очолювали імениті закордонні тренери. Я грав за «Барком-Кажанів», але «Епіцентр-Подоляни», «Прометей» створювали нам серйозну конкуренцію. Паралельно розвивався дитячий волейбол. До нашої гри потяглися спонсори. Був розвиток і бажання розвивати, створювалися волейбольні академії і будувалися нові майданчики.

- Після початку повномасштабної війни цей процес заморозився, і в зв’язку з цим ми через деякій час ризикуємо втратити позиції. Бо хто замінить Плотницького, Тупчія, Янчука, Ковальова, мене, Щиткова, Синицю, коли ми вирішимо завершити кар’єри? Теоретично новим лідером може стати Максим Тонконог. То якщо він скористається шансом і зможе заграти в «Чивітанові». Серед діагональних є також Сашко Бойко. Можна назвати ще кілька прізвищ. Але цього замало. Добре, що Лосано залучає до зборів багатьох молодих волейболістів, дає змогу потренуватися з нами, отримати той досвід, якого вони в сучасному чемпіонаті України не отримають.

- Поки ваше покоління горить бажанням пробитися на Олімпіаду, в молоді ще є час набратися досвіду і зміцніти...

- Ось нагода виступити на Іграх-2028 у Лос-Анджелесі мене, за великим рахунком, у волейболі й тримає. І не тільки мене. То мрія представника будь-якого виду спорту. Якби вдалося вінчати ці десять з гаком років кар’єри в збірній виступом на Олімпіаді, було б просто прекрасно. Так, професійно спортом я почав займатися пізно, але при цьому пожертвував заради нього молодістю. Фактично, я не був на жодному весіллі друзів, майже завжди пропускаю дні народження рідних та батьків. Багато років не потрапляю навіть на день народження дружини. 30 липня, коли вона народилася, Ліга націй була в розпалі. 17 липня, на день народження тата, в нас був матч проти турків. Пообіцяв тоді батькові, що зроблю подарунок у вигляді перемоги. Тато був на роботі, ми 2:0 вели і в ту мить у Львові вимкнули світло. Всі були спокійні, мовляв, закриємо Туреччину 3:0. Але склалося навпаки – ми поступилися на тай-брейку. Ввечері на тата очікувала несподіванка.

«Улюбленим футболістом завжди був Лео Мессі»

- Бажаєте, щоб тим же шляхом пройшов ваш син?

- Артем зараз займається футболом. Місяць тренувань, спершу поки в мене була відпустка, а потім – бо поїхав до дідуся з бабусею в Україну він пропустив. Коли повернувся до Варшави, на першому ж тренуванні займався зі старшими хлопцями. Звісно, було важко. Коли втомлюється, Артем має звичку ставати у ворота. «Я таким не був, - кажу. – Коли мені було важко, навпаки бігав, старався ще більше, через «не можу», старався забити гол». Я ж теж до волейболу футболом займався. Будучи 1994 року народження, завжди тренувався з хлопцями на рік чи два старшими. Тож і цього разу запитую сина: «Ставав у брамку?» «Ні-ні, бігав у полі, старався», - запевняє він.

- Артем – впертий. Якось, коли було трохи часу, намагався потренувати з ним пробиття пенальті. Раджу одне, а він робить по-своєму. Каже, що тренер так сказав. Але скидає дружина відео, на якому син виконує пенальті. Не забив. Тренер йому казав одне, а він зробив так, як хотів сам. «То що тобі дало, що ти не послухав тренера?» - питаю.

- Син каже, що хоче бути схожим на тата. «Це як?» - питаю. «Ти спершу займався футболом, потім пішов на танці, а після того став волейболістом». Не знаю, чи в нього вийде. В мене були стимул, нахабність, терплячість, бажання навчитися. Артем трохи інший. Коли йому не виходить, він починає робити щось інше. Мене ж, коли починав заняття волейболом, поставили біля стінки і сказали по 100 разів відпрацьовувати прийом знизу і прийом зверху. Я мовчки виконував. Поки не навчився. Дані в Артема начебто є. Йому сім, а одяг він вдягає такий, як 8-9-річні. Подивимося.

- Судячи з того, як проявляєте радість на майданчику, вашим кумиром у спорті є Кріштіану Роналду...

- Ось якраз і ні. В дитинстві, коли ще займався футболом, мав друга, з яким завжди грали в «фіфу». Він завжди обирав «Реал», а я – «Барселону». Потім, вже коли грав за «Кажанів», завжди сперечався з Мишком Бібером. Він підтримував «Реал», казав, що то легендарний клуб. А я був за «Барсу». Улюбленим футболістом завжди був Лео Мессі. Ось зараз на зборах ділимо номер з Женею Кісілюком. Він теж цікавиться футболом, теж підтримує «Реал», а з футболістів симпатизує КріРо. У нас постійні батли.

- А святкування бере свій початок з 2019-го, з чемпіонату Європи, коли мене визнали найкращим блокуючим турніру. Тоді кілька разів виконав ось це «Сіііююю», коли ставив потужний блок чи результативно чохлив у важливу мить. Хлопцям сподобалося. Виявилося, що не лише хлопцям, а й уболівальникам. Так з того часу й користуюся.

- Два роки поспіль вас визнавали найкращим волейболістом України. Що для вас означає це визнання?

- Не буду приховувати, мені важливо щоб кожен сезон чи рік завершувався здобуттям якогось трофею. Як командного, так й індивідуального. Хоча колись на це не звертав 

жодної уваги. Та з часом зрозумів, що медалі, кубки, особисті призи – то своєрідна плата за те, що ти весь сезон пахав, боровся з травмами і доводив, що ти кращий за конкурентів. Тому коли за підсумками голосування авторитетних у волейбольному світі людей мене визнали найкращим в Україні, то було дуже приємно. Це вже на роки...

- …до завершення кар’єри теж, гадаю, ще не близько.

- Подивимося. Дуже важливим у цьому аспекті буде цьогорічний чемпіонат Європи. Здобуті тут до рейтингу FIVB очки можуть мати визначальний вплив на наше місце і відповідно покажуть, наскільки реалістичними є наші зазіхання на участь в Олімпіаді. Наступного року ще буде Ліга націй, після якої все визначиться остаточно. Потрапляємо до Лос-Анджелеса – ще поборемося. Ні – я і, думаю, багато інших волейболістів втратять мотивацію до подальших виступів. Як мінімум у збірній.

- Знаєте, для мене взірцем волейболіста є Юрій Гладир. Може, не кумиром з точки зору майстерності – таким для мене був і залишається кубинський центральний блокуючий Робеланді Сімон, - але в аспекті професійного ставлення побудови кар’єри. Страшно подумати, але Гладиру – 42. В такому віці він став найкращим блокуючим Ліги чемпіонів. Визнання, звісно, трохи, з огляду на статистику, суперечливе, але тим не менш. За збірну України Юрій колись теж виступав, років 5. А потім зосередився на клубній кар’єрі. Він має мінімум три місяці на повноцінне відновлення. Перший місяць Гладир відпочиває від волейболу, другий працює індивідуально з лікарем, фізіотерапевтом, тренером, заліковує старі травми і поступово підводить себе до повноцінної роботи. І при цьому теж має змогу бути з сім’єю. На перші збори перед новим чемпіонатом Юрій прибуває в ідеальному стані.

- Чи варто дивуватися, що він так довго залишається затребуваним у чемпіонатах найвищого рівня? Я після 11-ти сезонів майже без відпочинку почуваюся виснаженим. Так, знаю, скільки разів можу подати, скільки можу атакувати, наскільки швидким можу бути на блоці. Втім, не можу використати своїх можливостей максимально, бо просто наївся волейболом. Зізнаюся, що хочу пограти в якомусь топовому чемпіонаті років до 37-38. Але для цього треба брати приклад з Гладиря. Не вдалося в ході всієї кар’єри, то хоча б на її фініші.

-:Так, професійно спортом я почав займатися пізно – у 21 рік. 22-річним здобув юридичну освіту. Мені подобалося працювати з документами. Розраховував стати чи нотаріусом, чи юристом. Але минуло багато років, у юриспруденції змінилося якщо не все, то дуже багато. Відповідно здобута мною освіта вже не має жодної вартості. Коли прийду після завершення спортивної кар’єри до нотаріуса чи юриста, щоб стати його помічником, він запитає: «Де ти був 15 років?» «У волейбол грав». «То йде далі м’ячі підкидай». Чи, Боже збав, отримаю травму. Кому я таким буду в чужій країні потрібен? Чим займатися далі? Стати тренером? По-перше, треба мати кваліфікацію. По-друге, треба цю справу любити. По-третє, мати хорошу комунікацію з підопічними.

- Зважаючи, які карколомні повороти були у вашому житті і наскільки універсальними були роди ваших занять, певен, що не загубитеся й надалі...

- То лише на перший погляд. Але насправді це болюча для кожного спортовця тема...