Сьогодні поздоровлення із Днем народження приймає один із найвідоміших суддів країни, арбітр міжнародної категорії, багаторічний працівник ФВУ

Випадків, коли людина потрапляла у спорт досить випадково, проте потім досягала там солідних висот, насправді чимало. Однак тут слід віддати належне цій самій людині, котра у підсумку вибирала саме спорт, з усіма його жорсткими вимогами та обмеженнями, відмовляючись від спокус звичайного життя, якими буквально кишить молодість. Історія Геннадія Кондакова є багато в чому схожою, адже займатися волейболом він почав саме випадково...

- Це був дуже далекий 1972-й рік, - згадує Геннадій Олексійович. - До звичайної школи у Донецьку, де я навчався, завітав тренер з волейболу Павло Петрович Єрмолюк і запропонував мені, як одному з найвищих у класі, спробувати свої сили у цьому виді спорту. Я погодився, хоча майже не уявляв, що це таке. На жаль, Павло Петрович давно пішов із життя, але я завжди буду дуже вдячний йому, що він прищепив мені любов до волейболу, без якого я вже не уявляв себе буквально за якихось два роки, коли перейшов до республіканського спортінтернату.

Незабаром поступив до інституту фізкультури, заграв у команді майстрів – спочатку у «Локомотиві», потім у СКА. Та вже під час кар’єри спортсмена замислювався: «А що далі?». Суддівство же привернуло мій погляд завдяки арбітру міжнародної категорії Олексію Сергійовичу Савінкову, який мене зацікавив своєю роботою. Це саме він якось запропонував мені посудити змагання київського військового округу, де я тоді служив.

«Зможеш?», - запитав він мене, і я погодився. Певні знання у мене були, адже після закінчення інституту я пройшов відповідний курс і вже мав першу категорію. Після мого дебютного матчу Савінков сказав: «У тебе може вийти, якщо ти захочеш».

Це було у 1981 році. Тож, коли закінчував кар’єру, я уже знав, чим займатимусь далі. Я навіть пам’ятаю статтю в «Спортивній газеті» під назвою «Дебют граючого судді», в якій йшлося, що «гравець Кондаков почав пробувати свої сили у суддівстві». Я ще грав, а мене вже призначили обслуговувати матч першості України. Це, можна сказати, якраз і був перший крок на той рівень, якого я в підсумку досяг.

Із 1986-го до 1996 року, крок за кроком, спочатку отримав всесоюзну категорію, потім став кандидатом у судді міжнародної категорії, а потім і «міжнародником». Працював на багатьох престижних змаганнях.

Що запам’яталося найбільше? По-перше, фінальний матчі Ліги чемпіонів за участю жіночих команд в іспанському місті Тенеріфе, якщо не помиляюся, в 2001 році. Тоді суперничали місцева команда та італійська «Фоппапедретті». Вийшла яскрава емоційна гра високого рівня, яка зібрала велику кількість глядачів. Для мене це був перший «Фінал чотирьох» Ліги чемпіонів. Висока відповідальність, схвильованість, яка трохи, як на мене, заважала працювати, адже емоції захльостували. Та, все ж, упорався добре.

Не можу не згадати і видовищний фінал Всесвітньої Універсіади 2009 року в Бєлграді, де зійшлися господарки змагань та італійки. Міцний, я вам скажу, матч вийшов, за всіма позиціями: пристрасті, карточки, апеляції - майже все було. Сербія вигравала 2:0, та в підсумку поступилася...

Взагалі, у моєму послужному списку є Ліга чемпіонів, чемпіонати Європи, Всесвітні Універсіади, але немає Олімпійських ігор. Чому? Якщо бути до кінця щирим, то в цьому винен я сам. Треба було прислухатися до порад старших товаришів і дещо переглянути вимоги до себе. Зокрема, у вивченні англійської мови. Треба ії знати дуже добре, якщо хочеш судити ігри найвищого рангу. Тож претензії у мене тільки до себе. Хоча керівники Європейської конфедерації давали мені шанс розкритися, показати себе у змаганнях доволі високого класу. Тож є що пригадати, є чим пишатися...

Колектив Федерації волейболу України щиро вітає Геннадія Олексійовича, бажає йому міцного здоров’я, успіхів та всіх благ!