Шість років догравальниця Юлія Бойко грала під прапорами южненського «Хіміка». Цього сезону гравчиня вирішила кардинально змінити клубну прописку. Свій шлях за кордоном Юлія почала з угорського клубу «Вашаш».

-          Що вплинуло на ваше рішення поїхати за кордон?

-          Я відчула, що граючи у «Хіміку», який протягом багатьох років виборював чемпіонський титул, я перестала рухатись в перед. Тобто в Україні була досягнута певна межа і я відчула, що час змінювати щось у своїй професійній кар’єрі, щоб не зупинятися у спортивному розвитку. 

-          Тобто попередня команда не давала вам можливості розвиватися далі?

-          В жодному разі  я не говорю, що в «Хіміку» щось не так. Навпаки, коли ти досить довго знаходишся в комфортному середовищі, де практично все ідеально – все це сприяє тому, що ти припиняєш розвиватися. Щоб рухатись далі, мені потрібно було вийти з цієї зони комфорту.

-          З «Хіміком» залишились у добрих стосунках?

-          Так, цей клуб для мене як рідний дім, і я багато за що йому вдячна. Я продовжую спілкуватися з дівчатами та тримаю руку на пульсі українського волейболу.

-          Чому саме «Вашаш» став вашим наступним клубом?

-          Чесно кажучи, гравцям з України досить складно поїхати грати за кордон, адже топові клуби зацікавлені в топових спортсменах. Тому починати новий шлях у іншій країні досить складно. В першу чергу, я шукала клуб, де я зможу навчитись чомусь новому, опанувати європейський стиль гри, отримати досвід. Коли я грала в «Хіміку», в одному з етапів «Ліги чемпіонів» нашим суперником був «Штутгарт», на той момент його головним тренером був теперішній тренер «Вашаш». Тоді він мені запам’ятався через своє ставлення до команди та те, як він поводився на полі. І коли ми подавали заявки до клубів, він мене пригадав, і сказав, що я підходжу для їх команди. Так склалося, що їх влаштовувала моя кандидатура, а я хотіла пограти від керівництвом цього тренера, тому ми досить швидко домовились.

-          Що можете сказати про чемпіонат Угорщини?

-          Тут перші п’ять команд Суперліги грають практично на одному рівні. Наприклад, на одній з останніх ігор остання команда у турнірній таблиці грала з минулорічним чемпіоном і вони закінчили гру з рахунком 3:2. Тут на кожну гру необхідно налаштовуватися на всі 100% та боротися за кожне очко. Окрім того тут відрізняється стиль гри. Нас тренують на швидку гру і мені це дуже подобається.

-          Що відчували, коли їхали з України?

-          Мені було ніяково, у певному сенсі, адже я вперше в своєму житті летіла за кордон одна. До цього, я постійно подорожувала з командою і за будь яких обставин всі проблеми вирішував менеджер. Насправді,  я дуже хвилювалась, але одна думка, про те, що я нарешті зможу відчути нову гру, дуже надихала, тому всі сумніви просто розвіялись. 

-          Чим запам’яталося перше тренування?

-          Я запізнилась, точніше заблукала у Будапешті, через що запізнилась на перше тренування (сміється). Від наших апартаментів до зали необхідно добиратися громадським транспортом.  В перший тренувальний день я переплутала напрямки автобусів і сіла не в той що треба. Все закінчилось хепі ендом, мене забрав менеджер та привіз на тренування.

-          Дуже журили за цей випадок?

-          Зовсім ні, навпаки всі дівчата з хвилюванням цікавились як так вийшло. В нас дуже дружна команда, всі дуже чемні та завжди цікавляться тим, що ти відчуваєш. Дівчата дуже люблять бранчі, збиратися на каву. Такі зустріч дійсно згуртовують команду.

-          Які враження від життя в Будапешті?

-          Будапешт – велике туристичне місто, яке складається зі старої та нової частини, ми живемо у старій. Тут дуже атмосферно. Транспорт їздить за розкладом, трохи звикнувши, я вже без проблем доїжджаю на тренування. Єдине за чим я сумую з України, це їжа. В Угорщині полюбляють все гостре, томатне, з бобами, а мені все це не до вподоби. Інколи дуже хочеться звичних страв.

-          Чого на вашу думку не вистачає в українському волейболі?

-          Боротьби. В мене як спортсменки, є принцип – йти до кінця, незалежно від обставин боротися до фіналу. Коли немає конкуренції, то й про боротьбу мови не йде. Тому дуже хочеться, щоб в Україні з’являлося якомога більше конкурентоспроможних команд. Мрію, щоб український чемпіонат не згасав, а навпаки розгорався з більшою силою. І добре що зараз з’явилася команда «Прометей», що з’явилася «Аланта», яка почала активно підсилюватися. Можливо, скоро рівень українського волейболу буде рости і наші гравці будуть розвиватися в рідній країні.  

Бесіду вела Катерина Бондар